2

Гастор Колхаундхутко поспішав вниз сходами, до знайомого коридору з пухнастими килимами, вкритими червоним бархатом стінами й масляними лампами.

Це був вже немолодий, але ще міцний чоловік, і багато жінок знаходили його грубу зовнішність навіть привабливою.

Кров барона кипіла від люті. Він стискав зуби, так, що м’язи масивної нижньої щелепи грали жовнами, а пишні вуса чи не ставали дибки від гніву.

Хтось поплатиться за цей зухвалий напад, це Колхаунд пообіцяв собі точно! Хто б не стояв за цим замахом на його життя, ця людина припустилася фатальної помилки.

Барон, наче штормовий вітер рушив коридором, і його начищені до блиску чоботи відбивали дріб навіть через м’який килим. Рука Колхаунда, затягнута в шкіряну перчатку, з золотою печаткою на пальці, покоїлася на ефесі легкого фехтувального меча – зброї аристократів, але в досвідчених руках такої ж смертоносної, як і бойові сокири північних варварів.

Барон увірвався до своїх особистих покоїв, наче розлючений звір. Дівчина, що очікувала його там, відсахнулася з виразом жаху на обличчі.

– Що т-трапилося, бароне? – пробелькотіла вона.

– Охорону сюди! – рикнув Колхаунд ледь мазнув по ній поглядом.

Ця дівчина з’явилася в «Хризантемі» зовсім нещодавно, але повністю відповідала смаку барона. Молода, струнка наче балерина, з довгим русявим волоссям, що вкривало плечі і спину шовковою хвилею. Господиня борделю одразу оцінила її вроду і типаж, який подобався Колхаунду. Після першої ж ночі, барон замовляв в свої покої лише цю дівчину, але сьогодні йому було не до того.

– Яку охорону?.. – розгублено перепитала дівчина, бо, як і весь персонал закладу, чудово знала звички постійного клієнта.

– Борделю!! Дурепо!! Охорону цього сраного борделю!! Сюди!! Швидко!!! – загорлав Колхаунд.

Ледь жива від переляку, дівчина підхопилася з ліжку і кинулася до шовкового шнуру, що подавав сигнал тривоги. Декілька разів смикнувши шнур, дівчина глянула на клієнта.

Барон роздратовано скинув плащ на крісло і міряв кімнату нервовими кроками, не відпускаючи руків’я меча. Його очі метали блискавки, щоки горіли рум’янцем, шкіряна стрічка, що стягувала волоси, розтріпалася і вибилася із зачіски.

– Бароне, охорона зараз буде тут, – якомога спокійнішим голосом промовила дівчина. – Але ви й так в повній безпеці. Вам тут нічого не загрожує. Через ці двері ніхто не зможе пройти без вашого дозволу.

Її голос дзюрчав немов срібний потічок, та барон майже не прислухався. Він сам підійшов, та ще раз, особисто, смикнув за шовковий шнур, викликаючи в апартаменти охорону закладу. Колхаунду не терпілося очолити загін з десятку міцних хлопців і повернутися в провулок, щоб викопати зі сміття того навіженого вишкребка і особисто порізати його на шмаття. Але ці нероби ніяк не квапилися на виклик, через що барон лютився ще більше!..

Наступним, відмітив про себе барон, він викаже господині борделю, цій тупій суці, весь тягар свого невдоволення.

А дівчина, тим часом, воркувала далі. Не трапляючись йому на дорозі, вона ненав’язливо оминала чоловіка, та, діставшись столика з їжею та вином, налила щедру порцію в келих.

– Випийте, бароне! Це ваше улюблене. Воно заспокоїть та надасть вам сили.

Колхаунд кинув розсіяний погляд на вино. Подумки він був далеко, перебираючи в пам’яті всіх своїх ворогів і засоби розплати з ними. Але барон був розумною людиною і знав, що бійку виграє той, хто приймає зважені, а не імпульсивні рішення.

Він на ходу підхопив келих і зробив добрячий ковток, вгамовуючи спрагу. Прохолодна хвиля бадьорячи розлилася в грудях і прочистила мозки.

– Сідайте, бароне, – дзюрчав голосок, – охорона через хвилину буде тут. А вам знадобляться сили, щоб діяти!..

Колхаунд задумливо озирнувся і виявив глибоке комфортне крісло просто біля своїх ніг. Все ще роздратований, він сів, відсунувши піхви меча, і знов хильнув вина. А дівчина потяглася наче кішка і взяла з полички лютню.

Тендітні пальчики пройшлися струнами, і в кімнаті залунала тиха приємна мелодія.

– Ось так, – мурликала дівчина, – зараз все буде добре. Поки ви чекаєте, я вам зіграю…

Барон вже просто її не слухав. Дурне дівчисько, вочевидь налякане його поведінкою, не було здатне збагнути ситуацію. Але барон вже опанував свої емоції, вирішивши направити гнів на більш підходящі цілі.

Дівчина ж, зісковзнувши з ліжка з лютнею в руках, і переступаючи босими ногами, почала м’яко кружити кімнатою.

– Я не розказувала вам, звідки так добре вмію грати? – лагідно запитала вона, втім, не чекаючи на відповідь. Та й барон був надто зайнятий своїми думками та келихом.

– Кажуть, що цей талант я спадкувала від батька, – продовжувала дівчина, пестячи струни, – колись давно він тримав трактир, тут, в доках.

Вона обійшла крісло, знову з’являючись перед ним – струнка, граційна, в звабливому напівпрозорому вбранні, і цього разу барон мимоволі задивився на неї.

– Місце було вдалим. Всі моряки з торгових суден і навіть нічні пірати облюбували батьків трактир. Там було завжди весело і шумно. Не минало жодної ночі, щоб не трапилася бійка, – посміхнулася дівчина, знов обходячи крісло, – проте мій батько був ветеран, і міг легко вгамувати будь-якого розбишаку. Але він був лагідною людиною… Він любив своє веселе життя і свій трактир, і часто сам грав вечорами на лютні… Та більш за все в своєму житті, він любив мою матір.

Пальці дівчини порхали по струнах і мелодія слідкувала за кожним її рухом.

– Іноді мама співала під батькову лютню, і тоді, навіть самі завзяті дебошири чемно сиділи за столами і плакали, мов діти, слухаючи сумні історії про море та кохання…

Барону почало набридати це нудне бурмотіння, а від постійного кружляння дівчиська вже трохи паморочилася голова. Було вочевидь, що нападників вже давно й слід прохолов, момент було упущено. Він ще відіграється на цьому закладі за всі негаразди сьогоднішнього вечора, та поки що він вирішив просто допити вино та забратися геть з цієї клятої «Хризантеми».