Розділ 10. Дощ за зачиненими дверима

Ранок зустрів нас тихим, монотонним шелестом дощу по склу. Сонячні промені так і не пробилися крізь важку вересневу хмарність, але всередині кімнати панувало м'яке, полудневе напівсвітло.

Я розплющила очі. Важка, тепла рука Марка лежала на моїй талії, надійно притискаючи мене до його грудей. Його дихання було глибоким — він усе ще спав. Уперше його обличчя не здавалося суворим чи застиглим у кам'яній масці. Зникла та жорстка зморшка між бровами, а риси здавалися майже м'якими.

Я повільно, намагаючись не сполохати його сон, піднісши руку, кінчиком вказівного пальця ледь торкнулася його чіткої лінії підборіддя, провела по вилиці.

Марк здригнувся, і його сталеві очі розплющилися миттєво — інстинкт людини, яка звикла завжди бути напоготові. На секунду в його погляді спалахнула тривога, але як тільки він побачив мене, погляд розтанув, ставши теплим і пекуче-оксамитовим.

— Не втекла? — злегка хрипким після сну голосом прошепотів він, притягуючи мене ще ближче, так що я відчула прискорений стукіт його серця.

— Не втекла, — усміхнулася я, зариваючись пальцями в його скуйовджене волосся. — І, здається, уже не зможу.

— І не намагайся, — він нахилився й виточив на моїх губах довгий, повільний, лінивий поцілунок, від якого всередині знову солодко затріпотіло. — Я дав вказівку на радіостанції: твоя сьогоднішня нічна зміна скасовується. Ти залишаєшся вдома. Зі мною.

Я здивовано підняла брови:

— Ти скасував мій ефір? Костя, мабуть, там у розпачі!

— Костя отримав премію за кращий рейтинг місяця й спокійно відпочиває, — Марк трохи підвівся на лікті, вивчаючи моє обличчя. — А дівчинка з оксамитовим голосом відсьогодні говорить лише для мене.

— Пане власник, ви надто зловживаєте службовим становищем, — хитрувато мовила я, але мої долоні самі ковзнули по його широких плечах униз.

— Я лише повертаю собі те, що належить мені за правом, Ліє, — його погляд став серйозним і ніжним водночас. — Три роки ми обидва жили в минулому. Вересень за вікном скоро скінчиться, а за ним прийде жовтень. Але цього разу ми зустрінемо його разом. Без провини. Без страху.

Він схилився нижче, і його губи знову накрили мої — вимогливо, гаряче й так владно, що всі думки про радіо, дощ за вікном та невідоме майбутнє остаточно розчинилися в його обіймах.