Розділ 9. Причал у тиші

Ліфт підняв нас на верхній поверх безшумно й стрімко, ніби ми злітали над залитим дощем містом. Марк не випускав моєї руки: його сухі, гарячі пальці міцно переплелися з моїми, утримуючи й не даючи опомнитися від того, що сталося.

Коли двері квартири відчинилися, мене зустрів напівморок, наповнений м'яким світлом нічного міста з величезних панорамних вікон від підлоги до стелі. За склом безшумно стікали важкі краплі дощу, перетворюючи вогні вулиць на далекі, розмиті сузір'я.

У квартирі пахло так само, як і Марком — кедром, холодним озоном та легким відтінком дорогого тютюну. Нічого зайвого: строгі лінії, темне дерево, глибокий м'який диван і тиша, яка після шумного радіоефіру здавалася майже оглушливою.

Марк м'яко зняв із моїх плечей своє пальто, повісив його й повернувся до мене.

— Все ще тремтиш, — тихо сказав він, і його голос пролунав оксамитово та дуже близько.

— Це не від холоду, — чесно зізналася я, дивлячись йому прямо в очі.

Він зробив крок упритул до мене й поклав обидві долоні на мої щоки. Його пальці були теплими, а погляд — темним, глибоким і неймовірно проникливим.

— Я знаю, Ліє. Усі ці три роки ти не жила, а лише ховалася за чужими історіями. Вмикала мікрофон і слухала інших, аби не чути власного страху. Але тепер із цим скінчено.

— А якщо я не вмію по-іншому? — мій голос ледь відчутно зламався. — Якщо я звикла чекати удару в спину?

— Тоді я навчу тебе вірити, — прошепотів він, нахиляючись до моїх губ. — Я заберу в тебе цей страх. Кожну його краплю.

Його поцілунок цього разу був зовсім іншим. У ньому не залишилося колишньої жорсткості чи гніву — лише нескінченна, обволікаюча ніжність і згубна пристрасть. Він цілував мене повільно, глибоко, з відчуттям повного права, владно притягуючи до себе за талію. Я затамувала подих, повністю розчиняючись у цьому відчутті безпеки, якого не знала вже занадто довго.

Мої руки самі піднялися до його плечей, пальці заплуталися в його трохи вологому від дощу волоссі. Кожен доторк Марка — до шиї, до відкритих плечей, до талії — залишав по собі невидимий слід вогню.

Він підхопив мене на руки й повільно переніс до величезного дивана біля вікна, опустивши на м'які подушки.

— Ти залишишся зі мною, Ліє, — видихнув він мені в губи, поки за вікном вирувала осіння буря. — Більше жодних таємниць. Жодних нічних додзвонювачів. Тільки я і ти.

Я усміхнулася крізь легкі сльози, які нарешті змили всю важкість минулих років, і притисла його до себе ще міцніше:

— Тільки ти.