Розділ 8. Тіні на нічному шосе

Марк ніс мене коридорами радіостанції легко, ніби я не важила майже нічого. У темному фоє лунало лише ехо його важких кроків та шуму дощу за високими скляними дверима. Коли ми вийшли на вулицю, нічний вересневий вітер миттєво обдав обличчя дрібною вогкою мороссю.

Його позашляховик стояв просто біля входу - великий, чорний, із затемненим склом, схожий на хижого звіра, що заліг у затінку.

Марк відчинив пасажирські двері, обережно опустив мене на шкіряне сидіння й сам нахилився всередину. Його гарячі пальці швидко, але дбайливо пристебнули ремінь безпеки. Він на секунду затримався надто близько, перевівши погляд від моїх губ до очей.

— Не змерзла? — тихо запитав він. Його голос у замкненому просторі авто пролунав надзвичайно інтимно.

— Ні... — я сильніше загорнулася в його важке пальто, яке все ще зберігало тепло його тіла та глибокий аромат тютюну й хвої. — Марку, куди ми їдемо?

— До мене, — він зачинив двері, обійшов авто й сів за кермо.

Двигун тихо й потужно забурчав. Металевий корпус здригнувся, і ми плавно рушили з місця, виїжджаючи на порожнє, залите дощем і неоном шосе.

Світло вуличних ліхтарів періодично вихоплювало з темряви салону його різкий, зосереджений профіль. Руки впевнено тримали кермо, а щелепи були міцно стиснуті. У цьому мовчанні не було відчуття загрози — лише важка, натягнута як струна напруга двох людей, які тільки-но переступили межу, звідки немає вороття.

— Твій брат... — я перша розбила тишу, вдивляючись у смуги дощу на лобовому склі. — Як його звати?

Марк на мить міцніше стиснув кермо, пальці на шкірі побіліли.

— Вадим, — сухо відповів він. — Йому було двадцять два, коли його закрили. Він був звичайним хлопцем, який захоплювався автомобілями. Того вечора він просто повертався з гаража й побачив розбиту машину в кюветі. Він витяг водія, намагався надати першу допомогу... а потім приїхала поліція, і той справжній винуватець — той, хто врізався й втік, — переклав усе на нього. За допомогою грошей, зв'язків свого батька та... твого мовчання.

Слово «мовчання» пропекло мене наскрізь.

— Батько того хлопця... це був суддя Коваль? — тихо запитала я, згадавши погрози, які мені передавали через треті руки.

Марк кинув на мене швидкий, проникливий погляд.

— Так. Коваль. І ти три роки думала, що якщо скажеш правду, він знищить твою родину.

— Він пообіцяв, що мого батька вб'ють, а мене зламають, — гаряча сльоза знову скотилася по щоці, і я швидко витерла її пальцем. — Я була дурною, переляканою дівчинкою. Я щодня ненавиділа себе за той страх. Якщо ти хочеш, щоб я пішла до прокуратури зараз і написала нові свідчення... я зроблю це. Я дам свідчення проти Коваля.

Автомобіль плавно звернув на підземну парковку нової висотки й зупинився на порожньому місці. Марк заглушив двигун. У салоні запанувала повна, глибока напівтемрява, яку розрізали лише сині вогники на панелі приладів.

Він розвернувся до мене, відстебнув свій ремінь і нахилився вперед, поклавши долоню мені на потилицю.

— Запізно для офіційних свідчень, Ліє, — його подих знову торкнувся моїх губ, змушуючи серце зробити знайомий божевільний кувирок. — Коваля більше немає в місті, а справи трирічної давнини не вирішуються папірцями. Я сам закрив це питання. Вадим уже на волі, він виїхав за кордон пів року тому, щоб почати нове життя.

Я завмирала, вдивляючись у його сталеві очі.

— Тоді... навіщо я тобі? Якщо твоя помста більше не має сенсу?

Марк повільно підніс руку й кінчиком великого пальця провів по моїй щоці, стираючи мокрий слід від сльози. Його погляд став таким темно-пристрасним і глибоким, що в мене перехопило подих.

— Бо коли я вперше почув твій голос по радіо рік тому... я шукав ворога, — прошепотів він, і його губи торкнулися куточка моїх вуст, від чого мої повіки безвольно опустилися. — А знайшов дівчину, яка стала моїм персональним божевіллям. Я прийшов не карати тебе, Ліє. Я прийшов забрати тебе з того пекла, у якому ти жила три роки.

Його губи накрили мої в гарячому, вимогливому поцілунку, і всі мої сумніви, страхи та минуле остаточно згоріли в цьому осінньому тумані.