Розділ 7. Гарячий подих у холодній темряві

Я закинула голову, дозволяючи його гарячим губам залишати пекучі сліди на моїй шиї. Кожен його поцілунок, кожен короткий, важкий видих по шкірі відгукувався солодким струмом десь унизу живота. Страх розчинявся, поступаючись місцем дикому, майже тваринному голоду.

Його долоні - жорсткі, з шершавими подушечками від будівельних креслень і роботи - підхопили мене під стегна й одним упевненим рухом підняли, посадивши прямо на важкий робочий стіл студії.

Мікрофон з брязкотом відхилився вбік. Папери із записами розлетілися по підлозі, мов білі птахи, але жоден із нас цього не помітив.

Марк став між моїми розведеними колінами, притискаючись упритул. Його важке, ритмічне дихання обпікало мої щоки.

— Подивись на мене, — владно прошепотів він, стиснувши мої стегна так міцно, що на ранок там точно залишаться синяки. — Ліє, подивись на мене.

Я розплющила очі. Наші погляди зустрілися в напівтемряві згаслої студії. Його сталеві очі палали темним, стриманим полум'ям, у якому не залишилося й краплі холоду. Це був чоловік, який розривався між жагою помсти й неконтрольованою, дикою пристрастю до дівчини, яку мав би ненавидіти.

— Ти кажеш, що це моя розплата... — витиснула я через силу, задихаючись від його близькості. Мої пальці міцно трималися за його широкі плечі, відчуваючи, як під пальто напружується кожен його м'яз. — Але чому мені здається, що ти караєш сам себе?

Марк важко видихнув, його щелепи зчепилися. Він провів великим пальцем по моїй вологій, поцілованій нижній губі, змушуючи мене солодко здригнутися.

— Бо я мушу ненавидіти тебе, Ліє, — тихо, з гіркою хрипотою промовив він, вдивляючись у моє обличчя так, ніби запам'ятовував кожну риску. — Я три роки жив думкою про те, як знайду тебе й змушу заплатити за кожний день, який мій брат провів за ґратами. Я малював у голові, як зламаю твоє спокійне життя.

— І що тепер? — я схилилася вперед, торкнувшись своїм чолом його чола. — Ламай, Марку. Чому ти зупинився?

— Бо коли я зайшов сюди й почув твій тремтячий голос... коли торкнувся тебе... я зрозумів, що зламаний тут я, — його голос впав до небезпечного шепоту, від якого по спині пробігли сироти. — Ти отрута, дівчинко з оксамитовим голосом. І я вже п'ю її до дна.

Він знову впився в мої губи — цього разу повільно, глибше, вимогливіше. Його язик переплітався з моїм у повільному, виснажливому танці, випиваючи мій останній супротив. Його велика долоня ковзнула під мій светр, обпікаючи оголену шкіру талії гарячими пальцями. Я тихо охнула прямо йому в губи, міцніше стискаючи його плечі й вигинаючись йому назустріч.

За склом студії Костя вже давно зник — зрозумів, що це більше не робочий процес, і тактовно ретирувався, залишивши нас наодинці з цією божевільною ніччю.

Надворі вітер зі скаженою силою штовхав дощові краплі у скло, а всередині акваріума студії панувала своя, суміш розпачу та неопалимої пристрасті.

— Ходімо зі мною, — Марк відірвався від моїх губ, важко дихаючи, але не випускаючи моєї талії.

— Куди? — мої очі були напівзаплющені, а думати про щось раціональне було просто неможливо.

— Геть звідси. У моє авто. У моє життя, — він зняв із себе мокре пальто й дбайливо накинув його на мої тремтячі плечі. Воно було важким і пахло ним — дорогим тютюном і лісовою прохолодою. Відсьогодні ти зі мною.

Він підхопив мене на руки прямо зі столу, не даючи навіть торкнутися підлоги. Я заплела пальці в його мокрому волоссі й сховала обличчя на його шиї, відчуваючи, як під моєю щокою прискорено бився його пульс.

Я розуміла, що ступаю на край прірви. Що попереду на нас чекають важкі розмови, нерозкриті таємниці тієї фатальної ночі й протистояння з його родиною. Але зараз, коли його дужі руки тримали мене так, ніби я була найдорожчим скарбом у світі, я вперше за три роки відчула... що більше не самотня.