Розділ 6. На межі подиху

Його долоня на моїй шиї була гарячою, як жаринка, а пальці — дивовижно ніжними для чоловіка, чий погляд міг заморозити вщент. Шкіра в місці доторку буквально горіла. Я відчувала, як під його подушечками божевільно, дрібно калатає моя жилка, видаючи з потрохами весь той жах і те дике, неконтрольоване сум'яття, що вирували всередині.

— Марку... — його ім'я моїми вустами пролунало як видих, майже благання. — Поставиш під загрозу свій контракт із радіостанцією через цей перфоманс?

— Контракт? — він коротко, тихо засміявся, і цей оксамитовий звук провібрував у мої груди. — Дівчинко, я викупив  контрольний пакет акцій над будівлею ще місяць тому. Я можу спалити цю студію дотла прямо зараз, і ніхто мені й слова не скаже.

Він подався вперед. Відстань між нашими обличчями скоротилася до якихось мізерних міліметрів. Я вдихала його — волога вовна, дорогий тютюн, хвойний парфум і цей небезпечний, чистий аромат чоловічої сили, від якого паморочилося в голові.

— Ти... власник? — я моргнула, намагаючись опанувати себе. — Тобто вся ця реконструкція...

— Це був лише привід зайти в ці двері вдень і подивитися тобі в очі, Ліє, — його сталеві очі темніли на очах, стаючи майже чорними. — Подивитися, чи залишилося в тобі хоч крапля каяття за те, що ти зробила три роки тому. Чи ти й далі спокійно роздаєш поради в ефірі про «несказані слова», ховаючи власний скелет у шафі?

— Я була перелякана! — вирвалося в мене, і голос зрадницьки зламався. Я вперлася долонями в його груди, відчуваючи під пальцями твердий, як броня, розсудливий м'яз, що ритмічно й спокійно бився. — Мені було двадцять один! Вони погрожували... вони казали, що якщо я писну хоч слово, моєму батьку не жити, а я опинюся на дні! Ти гадаєш, мені було легко?! Три роки я прокидаюся від власного крику, Марку!

— Тож чому ти не закричала тоді? — його голос опустився до небезпечного шепоту, а долоня на шиї трохи стиснулася, змушуючи мене трохи закинути голову й подивитися йому прямо в зіниці. — Чому ти вибрала мовчати, коли мого брата тягнули під суд?!

Повітря з легенів вибухнуло з тріском. Брат. Так і є. Людина, яку звинуватили в тій фатальній аварії, була його кров'ю.

— Я не знала... — гарячі сльози, які я так довго стримувала, обпекли щоки. — Я не знала, хто він. Я бачила лише, як машина зникає в пітьмі, а твій брат стоїть поруч і намагається витягти потерпілого...

— Але ти бачила обличчя того, хто був за кермом, — перебив він, і його подих обпік мої губи. — Ти бачила його, Ліє. І ти дозволила їм поламати життя людині, яка просто опинилася першою на місці катастрофи.

— Пробач... — це слово вирвалося шепотом, зірвавшись із тремтячих губ. — Боже, Марку, пробач мені...

Він завмер. На одну коротку, нескінченно довгу секунду його жорсткі риси пом'якшилися, а в сталевому погляді спалахнуло щось настільки глибоке й болісне, що в мене перехопило подих. Його погляд опустився до моїх мокрих від сліз губ, і я відчула, як затремтіли його власні пальці на моїй шиї.

— Твоє «пробач» не поверне йому три роки втраченої волі, — тихо мовив він, але в його голосі більше не було колишнього льоду. Була лише пекуча, темно-червона напруга. — І воно не врятує тебе від мене.

— І що ти зробиш? — я зробила крок уперед, сама не розуміючи, звідки в мені взялася ця безумна сміливість. Мої долоні стиснули одвороти його мокрого пальта. — Здаш мене поліції? Зруйнуєш моє життя? Кажи, Марку! Чого ти хочеш?!

— Тебе, — видихнув він прямо в мої губи. — Я хочу тебе, Ліє. З усім твоїм страхом, з твоєю провиною, з твоїм оксамитовим голосом і цими бісовими сльозами.

Перш ніж я встигла бодай вдихнути, його губи накрили мої.

Це був не ніжний поцілунок. Це була буря. Вона накрила нас так само нещадно, як осіння злива за вікном студії. Вона була сповнена жагучого голоду, трирічного болю, злості й того божевільного, отруйного тяжіння, яке зріло між нами з першої секунди зустрічі в кав'ярні.

Він притягнув мене до себе за талію так міцно, що між нами не залишилося жодного міліметра повітря. Я стогнала йому в губи, повністю розчиняючись у цьому жорсткому, але такому жаданому доторку. Мої пальці заплуталися в його мокрому від дощу волоссі, витягуючи з нього цей дикий, нестримний ритм.

Марк відірвався від моїх губ лише на секунду, важко дихаючи. Його чоло вперлося в моє, а гарячі долоні гладили мої тремтячі плечі.

— Ти не втечеш, — прошепотів він, і його поцілунок опустився на мою шию, змушуючи мене солодко здригнутися. — Чуєш мене? Відсьогодні ти належиш мені. Це твоя розплата, Ліє.

І найстрашнішим було те, що в цю хвилину я була готова віддати йому абсолютно все.