Розділ 4. Відлуння кроків

Дорога додому минула мов у тумані. Переступаючи поріг своєї невеликої орендованої квартири, я вперше за довгий час відчула, що навіть рідні стіни більше не гарантують безпеки.

У кімнаті панував сутінковий затишок: на підвіконні чекав сухий, згорнутий калачиком рудий кіт, а біля вікна м’яко зеленіли вазони. Але звичний спокій розбився на друзки. Я скинула мокрий плащ, заварила міцного чаю й сіла на підвіконня, вдивляючись у сіру сітку дощу за склом.

Марк. Чому саме зараз? Чому через три довгих роки, коли я майже навчилася жити з цією важкою, глухою провиною в грудях?

Того злощасного жовтня три роки тому я опинилася не в тому місці й не в той час. Я бачила обличчя людини, яка вчинила злочин, але погрози та власний дитячий страх змусили мене мовчати. Офіційно винним зробили іншого — того, хто просто опинився поруч. І цей «інший», як я зрозуміла сьогодні, був якось пов'язаний із Марком. Можливо, це був його брат? Друг? Чи він сам?

Я заплющила очі, і перед ними знову постало його обличчя: холодні сталеві очі, чітка лінія підборіддя та гарячі кінчики пальців, що торкалися моєї шиї. Найстрашнішим було те, що поруч із ним страх дивним чином переплітався із пристрастю. Це було небезпечне, отруйне тяжіння до людини, яка прийшла мене зруйнувати.

Дні до вівторка тягнулися мов застигла смола.

Щодня я приходила на радіостанцію й мимоволі шукала його очима серед будівельників та робітників. Одного разу ми знову перетнулися в коридорі: Марк стояв біля розкритого креслення й щось спокійно пояснював виконробу. Побачивши мене, він не перервав розмови, але його погляд пройшовся по мені повільно, невимушено й згубно-пекучо. Він лише ледь помітно кивнув, і цього короткого жесту вистачило, щоб у мене прискорилося дихання.

І ось настав вівторок. Година ночі.

У студії знову панувала напівтемрява. За вікном лютувала справжня осіння буря — вітер жбурляв у скло важкі краплі, ніби намагаючись розбити прозору перепону.

— Десять секунд до ефіру, Ліє, — пролунав у навушниках голос Кості. — Готова?

— Готова, — тихо відповіла я, хоч мої пальці на пультi зрадницьки тремтіли.

Червоний індикатор спалахнув: «ON AIR».

— Доброї ночі, місто, — промовила я у мікрофон, змушуючи свій голос звучати рівно та оксамитово. — За вікном шторм, але в нашій студії, як завжди, тепло. Це програма «Несказане вголос». Якщо вам є що довірити цій дощовій ночі — лінія відкрита.

Я навіть не встигла включити фонову музику. Зелена лампочка на панелі спалахнула миттєво.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати серцебиття, і натиснула кнопку з'єднання.

— Ви в ефірі. Я слухаю вас.

У навушниках пролунав знайомий шум зливи, а потім — цей низький, проникаючий під шкіру голос:

— Доброї ночі, Ліє. Я обіцяв повернутися.

Я міцно стиснула край столу, відчуваючи, як пульс боляче б'є у скронях.

— Вітаю, Слухачу, — мовила я, збираючи всю свою витримку. — Твоя минула історія зупинилася на тому, що строк давності мовчання вичерпався. Що ж сталося далі?

— Далі? — у його голосі прослизнула темна, оксамитова посмішка. — Далі той, кого зрадили, повернувся. Він шукав її три роки. Він уявляв цю зустріч сотні разів, думаючи, що відчуватиме лише холодну ненависть. Але коли він побачив її... коли торкнувся її шкіри... він зрозумів, що покарання буде зовсім іншим.

Моє дихання перервалося. Читачі в онлайн-чаті радіостанції вже вибухали сотнями коментарів, але для мене весь світ звузився до цього мікрофона й його голосу.

— Яке ж покарання він вибрав? — майже пошепки запитала я.

— Він вирішив забрати її собі, — тихо й вагомо промовив Марк. — Повністю. Без залишку. І вона не зможе втекти, Ліє... бо сама прагне цього не менше, ніж він.