Розділ 3. Смак небезпеки та холодна кава

Після його як він пішов, кав’ярня здавалася випорожненою, хоча за сусідніми столиками й далі перешіптувалися люди, а в баристи шуміла кавомашина. Я опустила погляд на свій стаканчик: кава вже майже вихолонула, але пальці все ще пам’ятали сухе, впевнене тепло його долоні.

Марк. Архітектор. Людина, яка тримає в руках не лише креслення старої будівлі радіостанції, а й, здається, кожен мій виважений крок.

Я змусила себе підвестися, зібрати речі й вийти на вулицю. Осіннє повітря миттєво обпекло щоки холодною вологою. Дощ трохи вщух, поступаючись місцем густому, сизому туману, який огортав дерева, перетворюючи їх на темні примари.

Пройшовши кілька метрів уздовж фасаду, я зупинилася біля тимчасового будівельного риштування. Там, під навісом, стояв Марк. Він розмовляв із кимось по телефону, тримаючи в іншій руці сигарету — тонка цівка сизого диму змішувалася з осіннім туманом. Його профіль здавався викарбуваним із темного каменю, а погляд був спрямований кудись углиб вулиці.

Коли я порівнялася з ним, він повільно опустив телефон і загасив сигарету об металеву попільничку.

— Втікаєте, Ліє? — пролунало з-під навісу.

Я зупинилася, зтиснувши мокру ручку парасолі.

— Повертаюся додому. Мені потрібно поспати перед наступним ефіром.

— Спати, коли всередині вирує шторм — важка наука, — Марк зробив крок із тіні. Тепер він стояв надто близько. Достатньо близько, щоб я знову відчула цей магнітний, важкий аромат тютюну, гіркого шоколаду та дощу. — Ви не виглядали спокійною там, усередині. Мої слова вас злякали?

— Ваші слова були… дивними, — я вирівняла спину, намагаючись заховати за холодністю власну вразливість. — Ви говорите з незнайомою людиною так, ніби знаєте про неї більше, ніж слід.

Марк злегка нахилив голову, вивчаючи моє обличчя з тим самим темно-сірим, пекучим прицілом.

— Можливо, я просто вмію уважно слухати. У вас душевний, але дуже тривожний голос, Ліє. Людина з таким голосом або ховає велику таємницю, або чекає, коли її знайде розплата.

— А ви, Марку? Чого чекаєте ви?

— Я? — куточки його вуст сіпнулися в ледь помітній, загадковій посмішці, від якої моє серце зробило неконтрольований перекат. — Я завжди отримую те, за чим приходжу. І я не люблю заборгованостей.

Він простягнув руку й легким, майже невагомим доторком поправив край мого мокрого коміра. Його гарячі кінчики пальців випадково торкнулися моєї шиї. По шкірі миттєво пробіг вогненний імпульс, від якого перехопило подих. Драматичний, небезпечний контраст між холодним вересневим вітром і цим доторком збив мене з пантелику.

— Будьте обережні на мокрих вулицях, — тихо прошепотів він, схилившись до мого вуха. Його подих обпік шкіру. — До вівторка, Ліє.

Він розвернувся й пішов убік будівельного майданчика, навіть не озираючись.

Я залишилася стояти під дощем, охоплена сумішшю дикого страху та незрозумілого, руйнівного тяжіння. Він сказав «до вівторка». Не «до завтра у кав'ярні», а саме до вівторка — дня, коли в ефірі знову має пролунати голос «Слухача».

Він більше навіть не намагався приховувати, хто він. Гра була розпочата, і я вже була в її пастці.