3. Та, яку кинули

Але тінь зникає, як і зʼявилася, щойно я кліпаю.

Сходи скриплять так, ніби я наступаю на щось живе і воно стогне.

– Піднімаємось на другий левел пекла, – шепочу. – Якщо вам стрьомно на дивані, тримайте в голові, що я тут без дивана.

Чат сиплеться стрілочками й «НЕ ЙДИ ТУДИ».

На майданчику – три двері. Ліва – біла, облущена. Права – темна, подряпана. Середня – зі старою дитячою наліпкою-зірочкою.

– Голосування, – кажу. – Ліва, права чи зірочка?

bloodmoon: ЗІРКА
kotyara666: ЗІРКА, ЙДИ ТУДИ
DarkLurker: найгірше завжди за зірками
HomeSweetHome: ти завжди обираєш зірку

Слово «завжди» легенько дряпає зсередини. Але рука вже на ручці. Вона холодна, волога, ніби її щойно тримали з іншого боку.

Я натискаю.

Дитяча кімната виглядає так, ніби її поставили на паузу багато років тому. Ліжко з ковдрою в зірочки, на поличці – м’які іграшки, просто припорошені пилом. Маленький стіл під вікном. На тумбі – пузатий старий телевізор.

Тиша тут інша – не порожня, а якась інша, загадкова і манівлива.

– Ну, – кажу, – хтось точно поставив цю кімнату на паузу. 

Підходжу до стола. На краю – щось блищить під пилом. Проводжу пальцем, відкриваючи вицвілі букви.

«МІРА».

Повітря застрягає в горлі.

Перед очима миготить короткий кадр – інший день, інше світло. Те саме ім’я, свіжа ліпка, чиясь рука поверх моєї веде фломастер: «Пиши, бачиш, це ти, Міро. Це твій стіл». Ніби відчуваю запах теплого молока і чую такий же теплий жіночий голос.. 

Я моргаю – і картинка розсипається.

bloodmoon: ТИ ЦЕ БАЧИЛА??
kotyara666: ЦЕ ПРЯМО ТВОЄ ІМ’Я
DarkLurker: це вже не мем
HomeSweetHome: ти знала це й тоді
HomeSweetHome: просто вирішила забути

– Окей, – всміхаюся криво, – новина дня: в країні більше однієї Міри. Шок, сенсація, розслідування.

Ніхто не сміється, навіть я.

Я повертаюся до вимкненого телевізора. Екран темний, глибокий. У ньому відображуюсь я: капюшон, ліхтар, нервова усмішка. За спиною – та ж дитяча.

І щось в цьому «я» не співпадає.

Я трохи пересуваюся – відображення ніби вже стояло в новій позиції. Я тільки думаю нахилити голову, а воно вже нахилено. Ледь помітно, але достатньо, щоб по шкірі побігли мурашки.

– Максе, – тихо кажу, – будь ласка, скажи, що ти був тут і врубив ці спецефекти.

– Було б класно, – відповідає він. – Але ні. У мене ти просто стоїш перед телевізором, екран чорний. Ніяких «других тебе». Мені це капець як не подобається.

Мені теж.

На склі проступає сірий шум, як старий телевізор без сигналу. Моє обличчя там розмазується, потім знову збирається – тільки очі стають темніші. Капюшон сповзає нижче. Вона – я на екрані – усміхається першою.

bloodmoon: ОГО
kotyara666: ВОНА РУХАЄТЬСЯ НЕ В ТОЙ САМИЙ ЧАС
DarkLurker: в мене кадр двоїться
HomeSweetHome: нарешті

– Привіт, – видавлюю. 

Спершу чую лише тріск. Потім крізь шурхіт електроніки проступає голос. Мій голос, тільки без звички переводити все в жарт:

– Ти таки прийшла, – каже друга я. – Я вже думала, ти вибереш інші двері. Знову.

Знову чую тріск скла. 

– Я прийшла знімати стрім, – відповідаю. – У нас тут легенда, крики, ножі, все як люблять глядачі. Якщо ти частина шоу – давай без загадок.

Її усмішка стає сумною.

– Шоу, – повторює. – Для тебе все це шоу. Для мене все існування – ніч, коли тебе вивели, а мене залишили.

ЇЇ слова як удар. У голові щось клацає, і раптом до попереднього короткого спогаду пришивається ще один.

Двері цієї ж кімнати розчиняються. Світло з коридору ріже очі. Чужі руки підхоплюють мене – маленьку – на руки. Я плачу так, що горло болить. У коридорі – сліди на підлозі, темні, мокрі. Мене несуть униз по сходах. Я оглядаюся через плече: отой самий коридор, оті самі двері зі зіркою.

Потім – двір, дощ, ліхтар, будинок, що темніє силуетом. Я в чужій куртці, босі ступні мерзнуть. Дорослі поспішають до машини, хтось каже: «Не дивись». Я все одно дивлюся. Цей дім ріже погляд так само, як зараз.

Спогад переривається. Повертається теперішня пилюка й телевізор.

І тоді до мене доходить. Не як факт з газети. Як прикрий, нудотний спогад:
це той самий дім.

Долоні холонуть.

bloodmoon: ТИ ЦЕ ЗАРАЗ БАЧИЛА?
kotyara666: ЯКІ ВТЕЧІ ТИ ЗГАДУЄШ
HomeSweetHome: нарешті дійшло
HomeSweetHome: скільки років ти робила вигляд, що не памʼятаєш його?

– Я… – хриплю. – Я була дитиною. Мене просто винесли. Я нічого не обирала.

– А потім? – голос на екрані стає гострим. – Потім ти обирала. Ти обрала забути. Обрала назвати це «контентом». Обрала приїхати сюди з камерами й стрімом, щоб посміятися з мого крику.

Вона б’є долонею в скло – воно опукло вигинається назовні, тріщини розбігаються тонкими лініями.

– Ти ходиш по чужих домах, – кричить вона. – По чужих страхах. Будуєш на цьому канал, заробляєш гроші. Вони люблять, як ти боїшся. А мене ти тут залишила боятися за нас обох.

Вона нахиляється ближче, її очі займають весь екран.

– Ти живеш тим життям, яке мало бути в мене. Ти – там. Я – тут. І ти ще смієш називати це просто «легендою»!

Я відступаю, поки спина не впирається в стіну. Ліхтар труситься в руці, промінь стрибає по тріщинах на склі, що складаються в криву посмішку.

– Хто ти, – шиплю, – насправді?

Вона дивиться прямо, без пафосу, без містики. І вже не шепоче – ріже:

– Я – ти, – каже. – Та, яку ти тут кинула. Та, що кричала, поки тебе виносили. Та, на чиєму місці ти живеш….