2. Ти вже бачила мене

– Вітаю в холі нашого «Дому, милого дому», – шепочу в мікрофон. – Базовий ремонт: темрява, хлам і нуль шансів викликати клінінг.

Коридор вузький, шпалери звисають клаптями, під ногами хрумтить скло. Ліхтар вихоплює уламок дзеркала. У відбитті – я в капюшоні… але на мить здається, що відображення повертає голову на долю секунди раніше, ніж я.

Я завмираю, кліпаю. Відбиття знову стає нормальне, це просто я.

bloodmoon: дзеркало ЛАГАЄ
DarkLurker: відбиття якесь не те
HomeSweetHome: ти давно тут зайва

– Люблю доброзичливих глядачів, – всміхаюся. – Ви найкращі!

Ліворуч – кухня. Стіл з потрісканою клейонкою, шафки без дверцят. На підлозі бурі плями, розпливчасті, як давно змита кров. 

Проводжу пальцями – у борознах ще є пил, але під ним дерево гладше, ніби його торкалися частіше, ніж решти.

– Ось вам бекґраунд нашої легенди, – кажу тихіше. – Зарізана родина, нічні крики, сусіди, що зробили вигляд, ніби нічого не чули. Класика жанру.

Чат починає стріляти жартами й страшилками. І раптом усередині стрічки, між емодзі, лягають три рядки від HomeSweetHome:

HomeSweetHome: легенда неправильна
HomeSweetHome: їх не всіх зарізали
HomeSweetHome: когось залишили

Холод пробігає попід шкірою. Слово «залишили» дивно відгукується десь під ребрами, як майже забутий звук.

– Ага, – ковтаю, намагаючись зробити голос легким. – У нас тут локальний хранитель переказів. Дякую за правки, але сценарист уже плаче в кутку.

Іду далі. 

Вітальня зустрічає мене перевернутою шафою і обірваними шторами. На стіні висить одна-єдина рамка. Усередині – запліснявілий папір, розмиті силуети. Ледь помітні плями там, де мали б бути обличчя.

Підношу ліхтар ближче. Очі автоматично шукають маленьку фігуру знизу, праворуч. Там, де мала б стояти дитина. Хоча я не маю звідки це знати.

– Якщо це й була сімейна фотка, – бурмочу, – хтось дуже старався, щоб ніхто нікого не впізнав.

Погляд ковзає нижче. Під рамкою – аркуш, прибитий до стіни. Дитячий малюнок.

Будинок із трикутним дахом, навколо – сині палички-дощ. Спереду – ліхтар, під ним маленька фігурка в плащі. Овал замість обличчя. І криво, тремтячою рукою збоку виведено: «ДІМ, МИЛИЙ ДІМ».

У грудях щось судомно смикається.

На секунду картинка змінюється: я бачу не цю сірість, а теплі кольори, килим, розкидані іграшки. Чиясь рука поверх маленької руки тримає фломастер. Голос, низький і трохи втомлений: «Пиши. Це твій дім.».

Я рвучко вдихаю.

bloodmoon: МІРО, ВСЕ ОК?
kotyara666: МАЛЮНОК ЯК З ЗАСТАВКИ СТРІМУ!
HomeSweetHome: ти писала по-іншому
HomeSweetHome: ти хотіла написати «наш»

– Вау, – видавлюю сміх. – Малюнок – 10 із 10 за крипову естетику, орфографія – мінус сто. Не повторюйте цього… де б ви не жили.

Я повертаю аркуш, де був, і виходжу назад. Підошви кросівок ледь чіпляються, ніби до підлоги щось липне. Десь у глибині будинку раз у раз клацає – чи то труба, чи то… ні, не думаю.

Маленькі дверцята праворуч. Комірка. Я ривком відкриваю її – всередині запах пилу й чогось затхлого. Поличка, пара коробок, у кутку – дитячий стілець із відбитим краєм.

Тягну руку – лише зачіпаю спинку, як голову прострілює короткий біль.

Темрява. Смужка світла з-під дверей. Чийсь поривчастий шепіт на рівні вуха: «Посидь тут, тільки тихо, добре? Ти ж доросла». Потім – тупіт, крик у коридорі, металевий скрегіт, наче ножем ведуть по стіні. І тоненький голос, який захлинається: «Не залишайте мене…»

Я відсмикую руку, ледь не збиваючи камеру.

DarkLurker: ВОНА ЗАВМЕРЛА
lololol: МІРО, СКАЖИ ЩОСЬ
HomeSweetHome: ти плакала в темряві
HomeSweetHome: ти кликала
HomeSweetHome: ніхто не прийшов

– Тут задушливо, – спокійно кажу, хоча серце стукає в горлі. – Комірка – не топ-контент. Йдемо туди, де хоч трохи є світла.

Я зачиняю дверцята, відчуваючи, як вони ледь помітно «тягнуть» за руку, ніби не хочуть відпускати.

Попереду коридор упирається в стіну й сходи нагору. Вузькі, дерев’яні, з витертими серединами. Ліхтар ловить у повітрі пил, але пил тут якийсь… важкий. Наче дим, який давно осів.

– За канонами жанру, все найцікавіше – вище, – шепочу в мікрофон. – Чат, якщо готові – кидайте стрілочки вгору.

Стрічка вибухає «↑↑↑», емодзі, матюки й «НЕ ЙДИ ТУДИ» одночасно.

HomeSweetHome: ти вже ходила цими сходами
HomeSweetHome: але тоді не дійшла

На майданчику між поверхами зупиняюся й, за старою звичкою, обертаю камеру вниз – красивий, кінематографічний кадр: довгий коридор, двері, шматок вхідного.

Промінь ковзає по підлозі… й завмирає біля порога.

Там, де я кілька хвилин тому переступала всередину, тепер видно якусь тінь.

Руки вздовж тіла, пальці ледь відстовбурчені, як у людини, яка занадто довго тримала їх кулаком. Вона повернута до дверей назовні. Ні руху. Тільки сама поза – очікування.

Мене пробирає дрібною хвилею холоду. Екран чату вибухає:

bloodmoon: ТАМ ХТОСЬ ЄЕЕЕ
kotyara666: БАЧИТЕ ЦЮ ТІНЬ ПІД ДВЕРИМА??
DarkLurker: Я Ж КАЗАВ
HomeSweetHome: ти вже бачила мене

Я нахиляюся ближче, намагаючись сфокусуватися. У цей момент ліхтар смикається, світло гасне на секунду. Коли знову спалахує – під дверима порожньо.

Тільки розмазана тінь на підлозі, яка підозріло схожа на мою власну.