1. Дім, милий дім

Я завжди жартувала, що закінчу в якомусь проклятому будинку з камерою на грудях. Просто не думала, що настільки буквально.

– Три, два, один… – клацаю «Старт». – Привіт, мої темні, це Міра. Спецстрім на Гелловін: без декорацій, без акторів. Тільки я, ви й один дуже дивний будинок.

Заставка «Міра в мороці» відлітає, і в чат сиплються фрази від фанів.

bloodmoon: урааа 🔥
kotyara666: МІРА, ТІЛЬКИ НЕ В ПІДВАЛ
HomeSweetHome: ми чекали

Новий акаунт, без аватарки. Атмосферно, нічого не скажеш.

– Офіційно це аварійний особняк на околиці, – кажу, поправляючи мікрофон. – Неофіційно – місце, де колись зарізали цілу родину. Кажуть, крики було чути на півкварталу, а коли сусіди нарешті прибігли, двері були зачинені зсередини. Ідеальне місце, щоб туди не лізти. Ми, звісно, заліземо.

У навушнику бурчить Макс, мій продюсер:

– Картинка супер. Якщо тільки ти там реально не здохнеш, бо страховки на життя в бюджеті немає.

– Не ний, – усміхаюся в камеру. – Якщо що, монетизуєш моє привидство.

Чат вибухає смайликами-черепами. Я натягую темно-синій плащ із капюшоном – одразу стає наче холодніше, хоча в студії жарко.

– Ставте 🏚, якщо готові їхати в гості, – кидаю.

Будиночки заповнюють стрічку. Знову блимає HomeSweetHome:

HomeSweetHome: ти будеш якраз вчасно

Роблю вигляд, що не помічаю, вимикаю студійну камеру – і вже за хвилину ми з Максом вивалюємося в дощ.

Фургон тарахкотить по мокрій дорозі. Місто лишається позаду, у салоні тихо, ніби хтось скрутив звук. Я жартую з чатом, чого вони бояться більше – темряви, привидів чи балансу на картці. Хтось пише «колишніх», хтось – «дзеркал».

DarkLurker: страшно, коли ти живеш один вдома, приходиш ввечері, а вдома вже хтось є

Від цього по потилиці пробігає холодок.

Місто закінчується різко. Ліхтарі рідшають. Ми звертаємо з траси, і попереду в темряві вимальовується контур – темніший за небо.

Будинок. Високий дах, чорні прямокутники вікон, заросла доріжка. Поруч – самотній ліхтар, жовта пляма світла посеред дощу.

– От він, наш герой, – каже Макс і глушить мотор. – Якщо передумаєш – я буду тільки «за».

– Уже надто пізно, щоб передумати, – відповідаю, вмикаючи камеру на грудях.

Холод б’є в обличчя, щойно виходжу з машини. Чат бачить те саме, що й я: мокрий камінь, ліхтар, темний фасад.

– Знайомтесь, – кажу. – Наш «Дім, милий дім». Назва моя, легенди – місцеві. Кажуть, одного разу тут серед ночі зникло світло, сусіди чули крики, а вранці від родини в будинку знайшли тільки кров на підлозі. Офіційна версія – «невідомий убивця втік». Неофіційна – що він ніколи й не виходив.

Повідомлення сиплються:

lololol: ПРЯМО ПОСТЕР
DarkLurker: виглядає так, ніби він знає, хто ти
HomeSweetHome: двері вже відкриті

Піднімаю погляд – і справді бачу: одна стулка прочинена. На старих фотках у статті вони були забиті. Тепер іржавий дріт звисає обірваним.

Десь у голові щось коротко клацає: уривок чужого голосу – «почекай тут, добре?» – і тиша. Скидаю це, як поганий кадр.

Ставлю штатив під ліхтарем, тепле світло заливає мене й будинок за спиною. Виходить красиво, хоч і моторошно.

– Коротко про правила, – кажу. – Я заходжу сама, ви – мої очі. Щось бачите – спамите.  МОжете казати СТОП.

bloodmoon: СТОП — ЦЕ ДЛЯ СЛАБАКІВ
HomeSweetHome: ти не встигнеш сказати

Пальці на мить холонуть на ремені плаща.

– І так, – знову Макс, – у статті писали, що тієї ночі сусіди чули крики, а потім звук, ніби щось важке тягнули по підлозі. 

Його слова на секунду провалюють мене кудись униз: холодна підлога під босими ногами, чийсь різкий шепіт, шурхіт по дереву – і кадр обривається.

– Та тут тільки дощ, – кажу. – Рухаємося.

Я ступаю в коло світла від ліхтаря. На мить там дивно затишно. В голові миготить фраза «тут не так страшно» – без картинки, без контексту. Нерви.

– Чат, – усміхаюся. – Якщо що, кричимо разом.

Я виходжу з жовтого кола й повільно йду до дверей. Будинок росте над головою, темні вікна – як порожні екрани. Здається, в одному щось ворухнулося, але, можливо, це просто відблиск дощу.

DarkLurker: не подобаються мені ці вікна
HomeSweetHome: ми пам’ятаємо

Серце стукає вже в горлі. Торкаюся дверей – дерево слизьке й холодне. Вони самі поскрипують, відчиняючись ширше, наче їм не вистачало буквально сантиметра.

Зсередини тягне сирістю, пилом і ще чимось… ледь металевим, наче давно вимитою іржею. Від цього відчуття защемлює в носі, хоча запах майже невідчутний.

– Ну, – тихо кажу, – поїхали.

Переступаю поріг. Камера ловить темний коридор, обдерті стіни, розкидані уламки. Моя тінь витягується вперед.

На мить їх стає дві – друга трохи вища, з вужчими плечима, ніби хтось стоїть майже впритул. Я кліпаю – і бачу тільки свою.

За спиною двері повільно зсуваються. Скрип звучить так, ніби будинок просто давно чекав нагоди знову когось зачинити всередині….