Я завжди жартувала, що закінчу в якомусь проклятому будинку з камерою на грудях. Просто не думала, що настільки буквально.
– Три, два, один… – клацаю «Старт». – Привіт, мої темні, це Міра. Спецстрім на Гелловін: без декорацій, без акторів. Тільки я, ви й один дуже дивний будинок.
Заставка «Міра в мороці» відлітає, і в чат сиплються фрази від фанів.
bloodmoon: урааа 🔥
kotyara666: МІРА, ТІЛЬКИ НЕ В ПІДВАЛ
HomeSweetHome: ми чекали
Новий акаунт, без аватарки. Атмосферно, нічого не скажеш.
– Офіційно це аварійний особняк на околиці, – кажу, поправляючи мікрофон. – Неофіційно – місце, де колись зарізали цілу родину. Кажуть, крики було чути на півкварталу, а коли сусіди нарешті прибігли, двері були зачинені зсередини. Ідеальне місце, щоб туди не лізти. Ми, звісно, заліземо.
У навушнику бурчить Макс, мій продюсер:
– Картинка супер. Якщо тільки ти там реально не здохнеш, бо страховки на життя в бюджеті немає.
– Не ний, – усміхаюся в камеру. – Якщо що, монетизуєш моє привидство.
Чат вибухає смайликами-черепами. Я натягую темно-синій плащ із капюшоном – одразу стає наче холодніше, хоча в студії жарко.
– Ставте 🏚, якщо готові їхати в гості, – кидаю.
Будиночки заповнюють стрічку. Знову блимає HomeSweetHome:
HomeSweetHome: ти будеш якраз вчасно
Роблю вигляд, що не помічаю, вимикаю студійну камеру – і вже за хвилину ми з Максом вивалюємося в дощ.
Фургон тарахкотить по мокрій дорозі. Місто лишається позаду, у салоні тихо, ніби хтось скрутив звук. Я жартую з чатом, чого вони бояться більше – темряви, привидів чи балансу на картці. Хтось пише «колишніх», хтось – «дзеркал».
DarkLurker: страшно, коли ти живеш один вдома, приходиш ввечері, а вдома вже хтось є
Від цього по потилиці пробігає холодок.
Місто закінчується різко. Ліхтарі рідшають. Ми звертаємо з траси, і попереду в темряві вимальовується контур – темніший за небо.
Будинок. Високий дах, чорні прямокутники вікон, заросла доріжка. Поруч – самотній ліхтар, жовта пляма світла посеред дощу.
– От він, наш герой, – каже Макс і глушить мотор. – Якщо передумаєш – я буду тільки «за».
– Уже надто пізно, щоб передумати, – відповідаю, вмикаючи камеру на грудях.
Холод б’є в обличчя, щойно виходжу з машини. Чат бачить те саме, що й я: мокрий камінь, ліхтар, темний фасад.
– Знайомтесь, – кажу. – Наш «Дім, милий дім». Назва моя, легенди – місцеві. Кажуть, одного разу тут серед ночі зникло світло, сусіди чули крики, а вранці від родини в будинку знайшли тільки кров на підлозі. Офіційна версія – «невідомий убивця втік». Неофіційна – що він ніколи й не виходив.
Повідомлення сиплються:
lololol: ПРЯМО ПОСТЕР
DarkLurker: виглядає так, ніби він знає, хто ти
HomeSweetHome: двері вже відкриті
Піднімаю погляд – і справді бачу: одна стулка прочинена. На старих фотках у статті вони були забиті. Тепер іржавий дріт звисає обірваним.
Десь у голові щось коротко клацає: уривок чужого голосу – «почекай тут, добре?» – і тиша. Скидаю це, як поганий кадр.
Ставлю штатив під ліхтарем, тепле світло заливає мене й будинок за спиною. Виходить красиво, хоч і моторошно.
– Коротко про правила, – кажу. – Я заходжу сама, ви – мої очі. Щось бачите – спамите. МОжете казати СТОП.
bloodmoon: СТОП — ЦЕ ДЛЯ СЛАБАКІВ
HomeSweetHome: ти не встигнеш сказати
Пальці на мить холонуть на ремені плаща.
– І так, – знову Макс, – у статті писали, що тієї ночі сусіди чули крики, а потім звук, ніби щось важке тягнули по підлозі.
Його слова на секунду провалюють мене кудись униз: холодна підлога під босими ногами, чийсь різкий шепіт, шурхіт по дереву – і кадр обривається.
– Та тут тільки дощ, – кажу. – Рухаємося.
Я ступаю в коло світла від ліхтаря. На мить там дивно затишно. В голові миготить фраза «тут не так страшно» – без картинки, без контексту. Нерви.
– Чат, – усміхаюся. – Якщо що, кричимо разом.
Я виходжу з жовтого кола й повільно йду до дверей. Будинок росте над головою, темні вікна – як порожні екрани. Здається, в одному щось ворухнулося, але, можливо, це просто відблиск дощу.
DarkLurker: не подобаються мені ці вікна
HomeSweetHome: ми пам’ятаємо
Серце стукає вже в горлі. Торкаюся дверей – дерево слизьке й холодне. Вони самі поскрипують, відчиняючись ширше, наче їм не вистачало буквально сантиметра.
Зсередини тягне сирістю, пилом і ще чимось… ледь металевим, наче давно вимитою іржею. Від цього відчуття защемлює в носі, хоча запах майже невідчутний.
– Ну, – тихо кажу, – поїхали.
Переступаю поріг. Камера ловить темний коридор, обдерті стіни, розкидані уламки. Моя тінь витягується вперед.
На мить їх стає дві – друга трохи вища, з вужчими плечима, ніби хтось стоїть майже впритул. Я кліпаю – і бачу тільки свою.
За спиною двері повільно зсуваються. Скрип звучить так, ніби будинок просто давно чекав нагоди знову когось зачинити всередині….