Глава 25. Порятунок.

У той момент, коли ікла хижака торкнулися тіла матері Іллі, вона закричала, слабко, злякано. Описати, що в цей час переживав Ілля – не витримає ні папір, ні електроніка.

Та напівтемряву каверни раптом осяяв яскравий спалах і глухий грім загуркотів нібито з усіх боків одразу. В кінці приміщення з’явилася вогняна валькірія у повному бойовому вбранні, вона метала одну за одною палючі блискавки, а песиголовці так само один за одним падали, перетворюючись у порох. І це було неймовірне видовище. Першими згоріли ті, хто збирався пообідати матір’ю Іллі. Останні заметушилися, одні намагалися стріляти, інші просто хотіли врятувати своє життя. Та вогняні стріли доставали кожного. Минуло кілька хвилин, а десь зо три десятки песиголовців згоріли з дикими криками болю та жаху. Можливо, комусь і вдалось втекти. Та найголовніший ворог, точно,  втік, мабуть, використавши свою здатність створювати просторові кишені, бо начебто тільки-но був тут – і вже його й сліду нема. Це був Азель, ватажок сироїдів, хвацький та боязкий водночас.

Богдана, побачивши, що живих ворогів вже немає, поспішила до пульту, та розглядала його  з тривогою і розпачем, бо не знала, що треба зробити, щоб визволити коханого.

- Чорний важіль! Доню, чорний важіль опусти вниз! – озвалася матір, вона лежала у кутку, одяг опалений, та сама, начебто, неушкоджена. Якимось дивом вціліла вона у тій мішанині. – Справа, над пультом!

Богданка знайшла важіль, ухопилася за нього, та боялася зрушити:

- Це він?!

- Він! Він, - підтвердила слабким голосом мати.

Богданка рвонула важіль униз. Невидима сила відпустила Іллю, і він впав на підлогу, досі не вірячи у порятунок. Тіло, що стільки провисіло у нерухомості, важко приходило до норми, та все ж значно швидше, ніж це було б тіло звичайної людини. Потроху починали рухатись губи, заплющились зморені пересохлі очі.

- Як його витягти звідти? – скрикнула Богдана, підскакуючи до скляної стіни та обмацуючи її долонями.

- Ось там, дитино, натисни зліва, - мати простягала кволу руку, вказуючи на майже невидиму кнопку, незважаючи на свій стан, вона встигла все підмітити і запам’ятати!

Богданці, нарешті, вдалося відкрити прохід. Вона кинулась до Іллі:

- Живий?!

- А... о... у... – намагався щось відповісти Ілля, та поки що губи та язик погано слухались його.

- Та бачу, що живий, - змахнула рукою валькірія. – Треба вибиратися звідси.

Вона почала піднімати юнака, що мав зараз вигляд давнього могутнього воїна, та кінцівки його погано рухались. Нарешті Іллі вдалося стати на одне коліно, потім на друге.

- Бо... а... о! Дя... у...ю... – юнак тицьнувся губами у губи дівчини.

- Тю, такий незграбний! Та ще й вуса колючі! – та дивилася вона ласкаво і очі її посміхалися. – Потім, все потім. Вставай!

Ілля піднявся при допомозі Богдани, накульгуючи на обидві ноги одразу, пошкутильгав до проходу. Треба було впевнитись, що мати в порядку. Поки дібралися до кутка, де вона лежала, вже майже сам рухався. Опустився на коліна, бережно торкаючись маминої щоки:

- Мамо, ти ціла?

- Хіба що трохи понадкусювали, кляті песиголовці! – мати знайшла ще й сили пошуткувати. – Пішли звідси, синочку...

Ілля та Богдана допомогли жінці піднятися, ухопили з обох боків під руки. Те, що мати не постраждала, надавало її синові сил.

- І куди ж тепер, - озирнувся він по бокам, о, вже й голос прорізався! – Ми ж у просторовій кишені! Можна спробувати вибратись через підземні тунелі, якими приїздить трамвай.

- Спершу треба знищити цей осередок гнилі! – відповіла Богдана, підняла руку і випустила блискавку прямо у пульт, метал зашипів, потік, тьмяне світло мигнуло та згасло.

Та темно у каверні не стало, Ілля та Богдана так і рухались далі, тримаючи під руки знесилену жінку та випускаючи на усі боки блискавиці. Простір здувався пузирями, миготів, мінився, плавився, а вони йшли далі і все стріляли, стріляли, аж поки «мильна бульбашка» не зірвалася зсередини, розлітаючись на лахміття.

Ілля та Богдана зупинились, ошелешено розглядаючи порожнє місце. Ніщо навіть не нагадувало про бій, який відбувся тільки-но у просторовій кишені. Тільки грім ще прокочувався простором, перегукуючись сам із собою, та поступово танучи.

Та споглядати далі було ніколи, у матері підкосилися ноги і вона застогнала.

- Летімо до Креза, - вигукнула Богданка, і вони злетіли, немов подвійна ракета, тримаючи жінку між собою.

В такому польоті важко було хоч що-небудь розгледіти під собою, та й самі вони ставали подібними вихору. Тож досить швидко опинилися на знайомому пагорбі за бабусиним городом.

- Крезе! Крезе! – закричала Богдана.

- Тут я! – красень дракон визирнув з-за краю пагорба.

- Крезе, подивися, що з мамою! Її песиголовці мало не згубили!

- Спускайте її сюди, за пагорб. Ви, що, хочете усе село зібрати?

Перебравшись на знайому галявину, де зазвичай Крез проводив уроки з новобранцем, Ілля спитав:

- Ти ж можеш прикрити нас невидимістю!