Глава 23. До центру.

Коли Ренат повернувся із Кінокефалії, Богданки вже не було у кабінеті. Кохалася вона із Іллею палко, несамовито, до крику, до болю. А потім мовчки одягнулася і зникла, так ні слова і не мовивши. А Ілля залишився один, гарячий, розхристаний, трохи шокований. Такої реакції не чекав. Дійсно, мріяв про близькість, та гадав, що це буде колись, коли все щасливо закінчиться, після періоду букетів та шоколадних цукерок, кав’ярень та посиденьок під повним місяцем. Та, може, вона й права. Що, як того вже ніколи не буде? Що, як він загине, так і не врятувавши матір? Коли «довго і щасливо»  - то не про них? А так у них буде ця палка зустріч, можливо, перша і остання. Хоча зараз так хороше, що не хочеться думати про сумне. Та, головне, Богданка заспокоїлась і повернулась додому, тепер Ілля може буди спокійним за неї.

- Так, тримай, - Ренат потягнув повітря носом, мабуть, відчуваючи, що тут відбувалося, та нічого про це не сказавши. – Ось такі чорні плащі із капюшонами носять деякі з сироїдів. А ось цю мазь використовують ті, хто народився людиною, щоб не відрізнятися за запахом від інших. Ось ще пояс з парою ножів, та не думаю, що тобі вони допоможуть відбитися від песиголовців, хіба що собі горлянку перерізати, щоб живцем не зжерли... Вибач, поганий жарт. Краще відшукай у собі силу Перуна...

- Досить про це, - перервав юриста Ілля. – Час йти.

*       *       *

Якимось дивом Іллі вдалося пробратися на станцію непоміченим, залізти на дах вагону і таким чином потрапити до просторової кишені, де розміщався центр сироїдів. Натягнувши нижче капюшон, та ховаючись по темних кутках, потрапив він у саме серце каверни, де за скляною стіною билася у риданнях знайома фігура.

- Мамо! – прилип Ілля до скла, шукаючи який важіль чи кнопку, яка б відчинила прохід. – Мамо!

- Іллюшко! Синочку! Тікай звідси, бо тут щось страшне робиться! Викликай поліцію!

- Поліція тут не допоможе... – ось намацав щось, натиснув – і частина скляної стіни від’їхала убік.

Та не встиг Ілля і кроку зробити, як почув тупіт позаду себе, обернувся і застиг. Десятки песиголовців, озброєних автоматами чи якоюсь схожою зброєю наближалися. Отже, то не він так непомітно прокрався до центру, то його заманювали у  пастку. І він попався, мов школяр. А тепер загине, а разом із ним загине надія на спасіння для цілого міста. Так по-дурному...

Песиголовці зупинилися віддалік, підняли зброю.

Загинути? Хай, хто ж винен, що він – такий бовдур, згубив силу, йому даровану. Але ж за ним, за скляною стіною – рідна ненька! Тож і вона загине мученицькою смертю?! Найдорожча у світі людина!..

І така лють увійшла у серце, витісняючи порожнечу, затьмарила розум, навіть у очах все попливло спершу, а потім стало на диво чітким, як ніколи раніше. А лють полилася по жилах, наповнюючи тіло, все тіло, до останньої клітинки... Кожна клітинка тіла тремтіла та вібрувала.

Песиголовці почали стріляти, і кулі вже летіли, шукаючи собі жертви, та час немов уповільнився. А  Ілля, відчув, як наповнює його давня сила, піднімає у повітря, побачив, як кулі, одна за одною, немов плавляться, не долітаючи. І це було так дивно і так чудово. І він знов був давнім богом, могутнім, безстрашним, непереможним.

- Йо-хо-хо! – закричав Ілля, тріумфуючи. – Це ще не все, покидьки! Я вас нагодую зараз так, що довіку їсти не захочеться.

З рук Іллі без усілякої палиці почали злітати блискавки, грім луною покотився, відбиваючись від  стін та стелі. Песиголовці падали, верещали, згоряли ущент. Кілька хвилин – і на підлозі залишилися лише купки попелу і розкидана зброя.

- Знали, проти кого повставали! – тепер Ілля відчував себе справжнім героєм.

Божественні сили повернулися, самі, без якихось там артефактів! І блискавки він метав голими руками, немов відривав частку енергії від себе і давав їй коротке життя, та слабкішим від того не ставав, немов невичерпним було те джерело. Тепер він – мов справжній бог! Не перемогти його ніяким звірам! Тепер він виб’є, винищить усіх песиголовців-бесиголовців! Усіх до одного! Тепер йому ніщо не страшне!

Усвідомивши, що живих тварюк не залишилося, Ілля опустився на підлогу. Час подбати про матір, забрати її з цього страшного місця, віднести до кургану, де Крез зможе захистити дорогу його серцю людину.

Ілля повернувся. Мати стояла, перелякана, притуливши до скла долоні. Із жахом дивилася вона на те, що відбувалося. Тут вже нічого не поробиш, тепер вона знає, хто її син.

Схиливши голову, Ілля пройшов через низькуватий прохід. Та виявилось, що мати не за цим склом, а за наступною скляною стіною. А здавалося ж, що вона тут, поруч. Якийсь обман зору. Та не страшно. Немає такої стіни, яку б зараз не зміг знищити спадкоємець Перуна.

Та тільки-но Ілля опинився між скляними стінами, як щось підхопило його, рвонуло угору, і він повис у повітрі, немов розіп’ятий, не здатний поворухнути жодним м’язом. А мати стояла за склом, дивлячись на безпорадного сина і тихо плакала.