Глава 18. Нові зміни.

Ілля довго бродив знайомими вулицями, шукаючи зміни, немов грав у дитячу гру «Знайди десять відмінностей». Та їх було не десять, а десятки. Зморений, повернувся додому, коли мати вже тричі подзвонила, дивуючись, чому він так затримався на заняттях. Зайшов до квартири, потупцювався у передпокої.

- Синку, йди до кухні, - почувся з вітальні мамин голос. – Зараз я главу допишу і прийду до тебе.

Ілля пройшов на кухню, відхилив новеньку фіранку, втупився у вікно. І тут все було не так. Раніше мало не у саме вікно простягала свої віти пишна липа, тепер на її місці була пустка.

Позаду почулися тихі кроки:

- Синку, так довго ти сьогодні в університеті був, заморився? – знайома рука торкнулася плеча.

Ілля здригнувся:

- Мамо, а де ділася липа, що перед вікном росла? Та, що тато посадив, коли я був маленьким?

- А ти й пам’ятаєш? – здивувалася мама. – Так, було таке. Тобі тоді три роки виповнилось, та ти ж сам це деревце тим же літом і зламав, катаючись на своєму велосипедику. Цього не пам’ятаєш?

- Ні... Точно, ні, - бо пам’ятав він липу велику, файну, влітку вона добре затіняла від пекучого сонця вікна, немов у іншому житті...

- Сідай, Іле, я зварила сьогодні супу з курки, як ти любиш.

Та він завжди любив борщ, і мама ніколи не називала його Ілом, тільки Іллюшкою. Здається усе, що він пам’ятає – не його життя, чуже. Чи чуже саме це?

Мати і собі насипала, сіла поруч.

- А тато вдома?

- Замкнувся у спальні, сказав, щоб ніхто не турбував, мучиться зі своєю дисертацією...

- Тато пише дисертацію?

- Авжеж, такий видатний вчений давно мав її написати. Та ти ж і сам знаєш.

- Знаю... Та нагадай мені тему...

Мати відклала ложку, помацала лоба сина:

- Ти краще маєш знати, бо сам йому допомагав.

- Так... Але мені потрібне точне формулювання, а турбувати батька не хочу.

- Та і я точно не скажу, щось там про давні часи, про міфологію наших предків. Сухо, нудно, одне слово – вчений.

Тато – вчений! Не звичайний учитель історії, як Ілля досі вважав!

- До речі, мам, а що ти там друкуєш на ноутбуці?

- Тільки-но завершила одинадцяту главу свого роману! Як хочеш, то почитаю тобі сьогодні!

- Так, дуже хочу... А про що... ця глава?

- Продовжуються пригоди Перуна у сучасному світі.

Ілля замислився.

- Про що думаєш, Іле?

- Дивно виходить, татко пише наукову роботу по міфології давніх слов’ян, ти – фантазуєш на цю ж тему?

- Саме так, бо я люблю політ думки, свободу. Жанр фентезі дозволяє втілити свої найсміливіші ідеї! То почитати зараз? Чи ти ще десь ітимеш?

- Мабуть, ітиму...

- Добре, гуляй, поки молодий. Тоді перед сном прочитаю, еге ж?

- Звісно, чекатиму. Дякую, мамо, за суп, як завжди, смачно...

Ноги самі понесли Іллю до знайомої кав’ярні. Хотілося посидіти наодинці із своїми думками, гіпотезами. Тато працює над дисертацією по міфології давніх слов’ян, мама пише роман про Перуна у жанрі фентезі і читає нові глави перед сном синові. Логічно, що галюцинації пов’язані з богами, драконами, суперсилами. Тепер цих галюцинацій немає, це добре? Це означає, що психіка відновлюється? Та чому усе, що він бачить сьогодні, так різниться із тим, що він бачив учора і ще більше з тим, що було позавчора? Яка реальність є справжньою?

Ось ця кав’ярня, вона справжня? Мабуть, що так, бо вже не вперше він сидить за цим самим столиком. Ось ця чашка із кавою, вона реальна? Ковток гарячого напою підтверджує, що так. Підняв голову. Люди гомонять, касовий апарат клацає, аромат кави наповнює простір. Цей момент справжній?

Тоді правда, що тато не викладає історію у школі, а пише дисертацію, що мама не медична сестра у лікарні на сусідній вулиці, а письменниця? А знахідка у кургані, сокирка на ланцюжку, циліндр, що перетворюється в бойову палицю – марення? І ніякі сили давнього бога не вселяються у Іллю... І не існує дракона з дивним іменням Крез? І не літали вони разом у піднебессі? І ніколи не зустрічав він дівчину Богдану, свою Перуницю-Перперуну, Діву-Додолу, хоробру валькірію? Але ж ці почуття були такими справжніми, такими реальними! Він знав, що це кохання, яке іде споконвіку і існуватиме вічно! Що не можна їм порізно! Богданко!

Ілля скочив, перекинувши столик із чашкою, рвонув перед собою простір обома руками, зіжмакав його, мов стару газету, розірвав на шматочки. Та простір, розсипавшись, немов мозаїка, знов склався сам. І знову Ілля сидів за столиком коло вікна, і знову перед ним стояла філіжанка з недопитою кавою.

Щось змінилося? Не змінилося нічого? А що ж тоді відбувалося із простором? Чом він то розсипався, то знов збирався у цільну картину?

Ілля вийшов на вулицю, що вже світилася вітринами та ліхтарями, рушив у бік свого будинку з твердим наміром порадитись із батьками щодо свого психічного розладу.