Глава 16. Божевілля.

Коли Ілля повернувся до хати, мати почала посилати його до сусідів:

- Іллюшко, сходи-но до дядька Гришка та попрохай, щоб він завтра відвіз тата до Дніпра. Було б домовитись, коли ще в лікарню їздили, та з голови все повилітало.

- Що ти ще вигадала, мамо? Нехай залишається тут! Не треба ногу зайвий раз турбувати. Та й нащо йому одному цілими днями у квартирі сумувати? І бабуні веселіше буде.

- Навіщо ж ми будемо на бабуню зайві турботи складати? Їй і самій важко, а то треба буде їсти готувати на двох, прибирати.

- А ти візьми відпустку та й залишайся тата доглядати.

Здавалося, що мама піддалася на вмовляння, та наступного дня, коли Ілля почав визбируватися на рейсовий автобус, то побачив, що мама теж збирається.

- Мамо, ти куди?

- Додому, синку.

- А як же тато? Ти ж збиралася залишитися за ним доглядати.

- Іллюшко, у тата ж не шия зламана, а нога. Начистити картоплі чи порізати капусту бабуні Олені від допоможе, інтернет працює, тож сумувати не буде. Якщо щось треба буде, сусіди допоможуть, я домовилась. А мені на роботу треба, та й тебе не хочу одного залишати.

Як не вмовляв Ілля матір залишитись, переконати її було неможливо.

Наступного ранку після сніданку, мати почала визбируватись на зміну, а син поспішив вийти із квартири разом з нею.

- А ти куди? – здивувалася мама. – Завжди ж виходив пізніше!

- Захотілося пройтися трохи, поки погода гарна. Проведу тебе до лікарні, а там вже сяду на маршрутку.

- Це ти добре надумав! Ходити пішки корисно. Я вже скільки років і на роботу і з роботи ходжу. І не важливо, яка погода. Пройдемося разом, погомонимо.

Добре ще, що лікарня, де працювала мати, розташовувалась недалеко, йти було хвилин п’ятнадцять, тож Ілля ще й до університету встиг вчасно.

Зайшовши до аудиторії, він одразу помітив Богданку, що сиділа за його звичним столиком, вигнавши звідти Сашка. Вона почала радо махати руками, запрошуючи Іллю сісти коло себе.

- Іди-но сюди, - потягнулася дівчина, коли він наблизився. – Я так скучила...

- Богданко! – зупинив її юнак, озираючись, чи не помітив хто, та зашепотів, схвильовано: - Що ти твориш? Крез же попереджував, що треба застерегтися! Не слід показувати, що між нами щось є, поки у місті не буде безпечно!

- Але ж... – Дівчина знітилася. – Я хочу бути з тобою! Поруч! Завжди!

- Я теж хочу, Богданко! І все у нас буде. Тільки трохи пізніше, зрозумій, я маю зараз воювати із тими тварями, що вбивають людей. Я хочу, щоб ти була у безпеці, а для цього треба, щоб ніхто не знав, що ти мені дорога... А ще Крез сказав...

- Що я буду тебе відволікати... – закінчила думку дівчина, піджала ображено губи. – Не бійся, не буду... – Демонстративно піднялася та голосно мовила: - Дякую за конспект! – і пішла на інше місце.

«Я все вчиняю правильно, - думав Ілля, усаджуючись за стіл. – Хай краще ображається на мене. Потім... Потім все владнаємо, про все поговоримо, з’ясуємо усі непорозуміння. Вона зрозуміє, що я це зробив задля неї, бо, і справді, кохаю... І справді?» - навіть самому собі було страшнувато зізнатися у цьому.

Цілий день Богданка не підходила, демонстративно весело сміялася та розмовляла з іншими. І навіть додому пішла, не озираючись. Що ж, так буде краще.

А Ілля увечері знов вийшов «на полювання», блукав знайомими вулицями міста, найпотаємнішими куточками парків, будівельними майданчиками. Та вже четверту добу, як було тихо. І у новинах не з’являлися повідомлення про зникнення людей чи ще якісь напасті. Підозріла тиша. Може, злякалися песиголовці, що втратили  п’ятьох із своїх, зрозуміли, що у міста тепер мається захисник і не варто ставати на його шляху? Може, повернулися до своєї Кінокефалії?  Ото було б добре? Та чи варто вірити, що все так і обійдеться? Занадто легко. Швидше віриться, що зачаїлися, мов щури, і спостерігають за ним, вичікують слушну мить для нападу... І Ілля вперто продовжував робити обхід міста.

Заморившись, зайшов до кав’ярні, яких зараз розвелось чимало. Присів коло вікна з філіжанкою духмяної кави. Звісно, приємніше було б провести вечір разом із Богданкою. І, звісно, корисніше було б присвятити ці години навчанню, бо таки ж останній курс. Та хіба до того, коли перед тобою стоїть така місія? Ні, перш за все треба захистити місто.

- Друже, - худорлявий молодик у дорогому брендовому одязі підсів до столика Іллі, - виручай.

Ілля підняв очі. Русоволосий сіроокий юнак виглядав його однолітком, дивився він приязно і на обличчі грала невимушена, трохи винувата, посмішка. Приємне обличчя, відкрите, одразу розташовує до себе.

- Я слухаю.

- Розумієш, друже, таке сталося... – продовжував юнак. – Я із Львова, до Дніпра приїхав у відрядження. Гарне місто таке, гуляв, роздивлявся, раптом кинувся – смартфону нема! Чи то витяг хто, чи сам загубив... А маю зателефонувати матері... У тебе мати є? Ну, от, тоді ти знаєш. Не зателефоную вчасно – буде сама обдзвонювати лікарні та морги. Та й не можна їй хвилюватися, серце хворе... Прошу, набери номер матері і скажи, що її роззява син загубив телефон, що завтра я відновлю картку і зателефоную.