Глава 13. На теплоході.

У п’ятницю в університеті був короткий день, та ще під час перерви до Іллі підійшла Милана.

- Іл! Після занять додому не поспішай! Ми групою йдемо кататися на теплоході по Дніпру! Та не кривися – буде весело. Останній рік студентського життя, тож треба провести його так, щоб було про що згадати!

Милана ще з першої появи «оновленого» Іллі все намагалася бути до нього ближче, то сяде поруч, то підійде, щоб про щось запитати чи щось попрохати. Дівчина вона хоч куди, пишна платинова коса до пояса, легкий рум’янець на щічках з ямочками, великі сірі очі, чуттєві губи, справжня красуня, до того ж усе своє, навіть макіяжем не часто користувалася. Та й за вдачею спокійна, приязна.

Подруга її, Богдана, виглядала більш сучасно, русяві пасма завжди випрямлені, очі та брови підведені, та й одяг більш відвертий, вона полюбляла майки та короткі спіднички. І теж була гарна, очі нагадували грозові хмари, а ротик видавався маленьким і соковитим. Та за характером це була справжня валькірія, войовнича, відверта, непокірна та незговірлива. Любила суперечити, насміхатися, а її саркастичні підколи часом ображали. А через те, що подруга занадто багато уваги стала приділяти Іллі, то  йому стало більше діставатися від Богдани.

Не дуже хотілося Іллі знов попадати під роздачу від примхливої дівчини, та й від колективу, який раптом прийняв його, відриватися не хотілося, особливо, коли тебе умовляє чарівна дівчина, тож довелось пообіцяти піти разом з одногрупниками.

Прогулянка цього разу почалася зі спорт-бару, бо після занять усі були голодні. Заходив Ілля до вже знайомого приміщення трохи з острахом, та цього разу песиголовців не зустрічалося, атмосфера була приємна та розслаблена. Милена поспішила умоститися поруч із Іллєю, що викликало сміх подруги:

- Міло, та не спіши ти так, бо впадеш на Іла та наштрикнешся ще на щось!..

Усі засміялися.

- Досить, Богданко! Тобі аби насміхатися! – розсердилася дівчина. – Де хочу, там і сідаю. Чи ти сама хотіла поруч із Петренком впасти?

- Пхе! Я на стероїдні м’язи не задивляюсь!

- Не стероїдні! – тут обурився вже Ілля.

- Розказуй кому-небудь ці казки! За пару місяців із хлюпика на культуриста не перетворишся!

- Нікому я казок не розказую. Втім, думай, що хочеш.

- Яка різниця? – Милена обережно провела пальчиком по біцепсу юнака. – Головне, що йому личить. Фігура в найкращому варіанті: ні додати, ні відняти. Просто Іл щодня до чоловічого клубу займатися важкою атлетикою ходить, тому й таке красиве тіло стало. А від стероїдів м’язи спотворені, то вже не гарно виглядає.

- Ага, - гигикнула Богдана. – Зараз пива надудлиться – і піде качатися.

- Та досить про мене! Що, тем для розмови немає? – Ілля дуже не любив, коли про нього балакали, тим паче зараз, коли треба приховувати тайну. Почнуть ще розпитувати, до якого такого клубу він ходить. – Краще розкажіть щось цікаве.

- То й так! – підтримав його Сашко, який, мабуть, заздрив увазі з боку дівчат. – Слухайте новий анекдот...

У спорт-барі цього разу пробули недовго, бо всім вже кортіло кататися на теплоході. Поки погода була по-літньому теплою, бо як почнуться осінні холодні дощі, а там і зима наспіне, то про подібні розваги доведеться надовго забути. Пройшовши галасливою ватагою по Набережній, студенти дісталися причалу, де якраз чекав екскурсійний теплохід. Звісно, коли на нього піднялося більше двох десятків, я юнаків та дівчат, то він і відчалив. Здавалось, що то не теплохід рушив, а попливли береги, білі багатоповерхівки, ще зелені дерева, строката від автівок вулиця. Студенти шуткували, штовхалися, та й просто «бісилися», мов малі діти. Милена знов опинилася поруч, хитнулася та ніби ненавмисне ухопила Іллю за руку. Та Богдана потягла подругу за собою:

- Пішли на ніс корабля! Там цікавіше!

За дівчатами потяглися всі останні.

- Уявіть собі, що це – «Титанік», а я – Роуз! – з цими словами Богдана на самому краю розчепірила руки, немов героїня фільму.

- Богданко, злізь! Впадеш! – Милена   почала стягувати подругу, що занадто розійшлася, Богдана відмахувалася і, мабуть, звалилася б, якби не помічник капітана, який вийшов заспокоїти молодь.

Дівчині довелось поступитися, та вона не вгавала:

-  Що значить «не можна»? А за що ми гроші платили? Які правила безпеки? Ми, що, малі діти? А, нехай так... Тоді пішли на корму!

І юрба слідом за Богданою перебралася на корму теплоходу. Тут дівчина знов забралася на самий край та балансувала, розмахуючи руками, мов крилами.

- І де ж мій коханий? Тут повинна буди романтична сцена! Куди подівалися справжні чоловіки?

- Богданко! Не треба, будь ласка!  - прохала її Милена. – Це вже не жарти! Спускайся!

- Справді, Богдано! – почали заспокоювати дівчину товариші.

- Досить дуріти! Це – небезпечно! Давай руку! – Милена потягнулася до подруги, але та почала відштовхувати її.

Раптом Богданка послизнулася і з коротким зойком полетіла у воду.

Коли всі рвонули до перил, вдивляючись у пінний слід, що залишав за собою теплохід, тільки Ілля позадкував у протилежному напрямку, за стіною надбудови верхньої палуби він витяг циліндр-палицю. Зрозуміло, що, якщо він не допоможе, то Богдана може загинути. Та чи вдасться йому врятувати дівчину? Плавати, звісно, вміє, як і усі, хто живе коло Дніпра, та не настільки добре, щоб ниряти на глибину та ще й витягати потопельника. А чи вдасться це зробити у подобі Перуна? Так, він надшвидко рухається у повітрі, а як у воді? Якось гадки навіть не було, щоб розпитати про це дракона. Тепер є два  варіанти: або божественні сили допоможуть, або важкі обладунки потягнуть на дно, і замість одного потопельника буде двоє. Але роздумувати часу не було, том Ілля вже стрибав щучкою за борт, тримаючи в одній руці палицю.