Глава 11. Друге хрещення.

Минуло кілька днів, і історія, що спершу займала усі думки Іллі, стала потроху забуватися. Містом пройшла чутка, що була буря та гроза серед ясного неба, що через Набережну пролетів чи то вихор, чи справжній смерч. Та в наші часи з погодою відбуваються усілякі дива, тож нічого надзвичайного. Врятовану дівчину Ілля більш не бачив. Університетські справи помалу витісняли інші проблеми.

А, може, він один тільки і був, той песиголовець? Саме його злі очі слідкували за Іллею, коли той літав уві сні до Хортиці? Якимось чином зумів пробратися на Землю із свого виміру, чи, може, просто заблукав між світами? Може, оце і є те зло, яке відчував у Дніпрі дракон? І тепер можна полегшено зітхнути і жити звичним життя пересічного українця? То було б добре!

Та не все так мається, як гадається.

Була неділя, законний вихідний, коли Ілля збирався нічим важливим не займатися, а виспатись та відпочити від навчання, до якого важкувато було втягнутися після літа, подивитися пару хороших фільмів, переглянути старі фотографії, пограти з комп’ютером у шахи, почитати цікаву книжку. Та чи мало справ можна знайти у свій вихідний, легких, приємних, щоб відвести душу.

Ілля вже виспався і просто валявся, бо не хотілося підводитись. Була вже одинадцята година. Батько із своєї кімнати теж не виходив, хоча і шарудів папірцями, вчителем бути – то така доля. Мати зрання пішла на зміну до лікарні, де вона працювала медичною сестрою. Тож юнак вже прокручував у голові, як чудово він проведе цей день, як раптом відчув поклик. Підскочив, прислухався. Тиша! Але поклик не змовкав. Ніяк по-іншому це й не назвеш. Нічого не сприймаючи на фізичному рівні, Ілля чітко відчував, що комусь погано і дуже страшно. І, навіть, ясно відчував напрямок. Що за маячня? Потрусив головою, та нічого не змінилося, навпаки, ще сильніше потягнуло зірватися з місця і бігти, летіти, спішити на допомогу, захистити невинного, врятувати від небезпеки та болю.

Майже несвідомо Ілля натягнув джинси та футболку, дістав артефакт і стиснув у руці, отримавши подобу бога. Та як тепер вийти? Через двері? Коли лавочки вже обсіли невгамовні бабоньки? Ілля підскочив до вікна, що виходило на сквер, розчахнув його і вмить опинився на підвіконні. Застиг на хвильку. Все ж таки другий поверх, а левітувати він вчився, відриваючись від землі. Чи вдасться така авантюра? Та нова хвиля поклику, ще сильніша, підштовхнула його. Ілля вилетів з вікна і вже вихором мчався у потрібному напрямку. Пів міста він подолав за кілька хвилин, та коло великої будівлі розгубився, тож зупинився за рогом, повернувши собі звичний вигляд. Тут поклик відчувався ще сильніше, і юнак без вагань попрямував до входу.

У холі знаходилось кілька дівчат років двадцяти – двадцяти п’яти, гарних, довгоногих та струнких, та вони не щебетали, як звично дівчата, а були стривожені та зосереджені, але поклик відчувався не від них. Окинувши поглядом кімнату, Ілля попрямував до чорних дверей, на яких красувалася табличка: «Директор».

- Куди без черги?! – ухопила його за рукав висока білявка.

- Яка черга?

- Тобі, що, повилазило? Он за тією будеш, що в бузковому піджаку, - штовхнула його дівчина.

- Не розумію... Що це за черга така?

- Не думай, що ти самий розумний! Зайдеш після всіх! – вже й інші дівчата почали обступати юнака, хмурячи брови.

- Я, справді, не розумію. Поясніть, що це за черга!

- Що за черга? – втрутилась та, що була у бузковому. – Звісно, на співбесіду, на роботу. Та чого ти приперся, коли запрошували тільки дівчат? Тобі тут ловити нічого! Йди собі...

- Добре-добре! – примирливо підняв долоні Ілля. – Мабуть, я щось поплутав! Робота мені не потрібна. Вибачайте! То я піду...

Дівчата одразу заспокоїлись, відпустили його, навіть посміхатися почали. А Ілля, зробивши вигляд, що рушив до виходу, рвучко розвернувся і увірвався у двері з табличкою «Директор». Дівчата обурено закричали за його спиною, та він хряпнув дверима, вриватися до кабінету потенційних роботодавців ніхто не наважився, щоб не зіпсувати собі резюме. Мабуть, гадали, що юнака і так зараз із тріском виженуть.

Ілля повернувся, роздивляючись невеличкий стандартний кабінет керівника. Шафи по боковим стінам, широке вікно, письмовий стіл на дві тумби, двері до ще однієї кімнати. На стільчику сиділа дівчина, вона навіть не повернулася, коли хтось увірвався до кабінету, очі її, мов скляні, втупились кудись, в одну точку, руки безсило звисали, а ноги на високих підборах роз’їхалися у боки. Не дуже вона схожа на ту, що проходить співбесіду. Поважний чоловік у дорогому костюмі схилився був над дівчиною, та тепер підняв голову, розгнівано дивлячись на того, хто посмів йому заважати:

- Вийдіть, негайно! Я нікого не запрошував!

- А мене і не треба було запрошувати, - Мить – і на порозі стоїть вже не розтріпаний юнак, а могутній воїн із палицею у руці та бойовою сокирою у другій.

Поклик чітко відчувався із кімнати за зачиненими дверима, а у «директора» за приємними рисами чоловіка середніх років проглядала звірина подоба, тож Ілля, не зволікаючи, вдарив того блискавкою, залишивши по тому лише жменьку попелу. Дівчина залишалася такою ж незворушною, як і раніше, мов нічого і не відбувалося. Ілля перестрибнув через стіл і увірвався у другу кімнату, швидко окинув оком, оцінюючи обстановку.

З десяток дівчат сидять прямо на підлозі у такому ж загальмованому вигляді, як і перша, тільки руки у них сковані наручниками. Коло полонянок стояло троє песиголовців у чорній формі з нашивкою «охорона» та пістолетами у руках. Вони не чекали нападу і не мали, куди дітися у невеличкому приміщенні. Одного Ілля одразу поцілив блискавкою. Другий встиг зробити пару пострілів, та кулі неначе плавилися, не долітаючи до тіла, тож і цього охоронця спіткала доля першого. Третій майже встиг втекти, кинута сокира встрягла йому у спину, коли він вже стояв на підвіконні, і песиголовець звалився назад. Він лежав на підлозі, розкинувши  у боки руки та ноги, очі його були широко розплющені і вп’ялися у стелю. Живий чи мертвий? Ілля не став розбиратися і спалив його блискавкою. Підібрав бойову сокиру. Все закінчено. Зупинився.