Глава 9. Тільки ти.

Ніколи не вірте обіцянкам дракона!

- А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!!!!!

Здалося, що Крез дістав крилами неба, а потім шугонув  каменем униз.

- А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!!!!!

А потім були і перевороти, і бочки, і мертва петля, і інші фігури вищого пілотажу.

- А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!!!!!

Адреналіну – повні штани.

Тільки коли Крез вирівняв крила та полетів спокійно над степом, Ілля зміг, нарешті, гнівно крикнути:

- Ти ж обіцяв!!!

- Що я обіцяв? Я просто казав тобі «угу», а то значило: «Угу, робитиму те, що вважаю за потрібне»! Тільки скажи, що тобі не сподобалось!

- Ну... Це було неймовірно!

І дійсно, було страшно, але не тим панічним страхом, що зветься акрофобією. Подих захоплювало, серце калатало, пальці аж заклинило, так намагався утриматись. І все ж це було неймовірно!

- Ну, от, бачиш, - примирливо відізвався Крез, - а то акрофобія, акрофобія... Дракон – от найкращі ліки від будь-яких фобій!

Тепер вони линули м’яко, і Ілля відчув справжнє задоволення. Раніше і такий політ був би для нього критичним, та зараз, після запаморочливих трюків, це здавалося просто іграшкою.

- І куди ми тепер? – запитав, схиляючись до шиї дракона, Ілля.

- До Дніпра! Я вже не прив’язаний до однієї місцини, і це справжнє щастя. Я вільний!!! Та той курган, мабуть, залишиться моєю домівкою назавжди, бо звик я до нього за тисячі років...

Попереду заблищали вогні міста та темна стрічка річки.

- У-у-ух!!! – Крез пришвидшив політ. – Яка краса! Як довго я був позбавлений цього!

Незабаром вони вже летіли над самим Дніпром, Ілля пізнавав по вогнях рідне місто, яке ніби теж спостерігало за крилатим драконом і його вершником. А Крез у захваті то ковзав понад самою річкою, то занурювався задніми лапами у чорну воду, що віддзеркалювала місто, та розбризкував у всі боки прохолодні струмені, то знов злітав у вись, милуючись краєвидом.

Нарешті дракон налітався вдосталь, награвся у хмарах і повернув назад, до Іванівки, до кургану, що вже став рідним. Незабаром вони сиділи поза пагорбом, зморені, та щасливі.

- Йди, - підштовхнув Іллю крилом дракон. – Йди, бо вже й так незабаром ранок. Тобі треба переспати із відчуттям польоту, зжитися, зростися з ним. А я полежу трохи, помилуюся зорями.

*       *       *

Наступної ночі Ілля, вже більш-менш підготовлений морально, з’явився на старе місце за пагорбом.

- Як воно, після польотів? – запитав Крез.

- О, кожен м’яз відчуваю! Неначе з ранку виграв першість в кінних перегонах, в обід пережив родео на спині у дикого бика, а надвечір займався серфінгом на гігантських хвилях на хлипкій дошці. Та я не жаліюсь! Вражень стільки, що на три життя вистачить!

- Чи те ще буде! – задоволено покивав дракон.

- Сьогодні ще політаємо? – зрадів Ілля.

- Еге ж, тільки тепер ти сам.

- Ну, Крезе...

- Сам, сам, сам. Приймай силу Перуна, згадуй учорашні відчуття – і злітай! Все просто.

Це «просто» вилилось у три години безрезультатних спроб, аж поки Іллі вдалося відірватися від землі сантиметрів на двадцять. Та й то був прорив! Тільки важка палиця потягнула його убік і він гепнувся, не втримавшись.

- Нічого-нічого, - підбадьорював його Крез. – Головне, що ти усвідомив сам принцип.

- Може, спробувати без палиці? – Ілля, скривившись, потирав бік.

- А літати ти будеш на бій чи на прогулянку? – аж розсердився дракон. – Якщо на прогулянку, то можна й так.

- Але ж я падаю!

- А ми зараз тобі рівноваги добавимо. В одній руці – палиця, в другій – бойова сокира!

- Яка ще сокира, Крезе?

- А он та, що у тебе на грудях на ланцюжку висить. Божественна зброя! В бою – любо дивитись!

- Ось ця іграшка? – смикнув Ілля сокирку, яку знайшов у скрині і з того часу носив.

- Це не іграшка!

- То амулет, оберіг чи що там ще?

- Це – повноцінна бойова сокира, хлопче! При потребі ти маєш її призвати!

- Як?

- Як і усе інше. Просто уяви, що вона вже у твоїй руці.

- Це – безглузд... – Ілля не доказав, бо ліва рука враз поважчала, і він побачив у ній сокиру, таку саму, як була на ланцюжку, тільки здоровенну, з блискучим, немов щойно заточеним лезом.

- Матінко моя!..

- Це тобі не матінка, а бойова подруга, тож із нею треба дружити, не обзивай, не ображай, а шануй та поважай.

*       *       *

З того часу почалися нелегкі уроки. Щоночі Крез забирав свого нового друга за село, де вони могли тренуватися. Ілля вчився левітувати, вправлятися із сокирою та стріляти блискавками. Після подібних занять залишалися випалені ями, пошарпані дерева, вивернуті груди землі. А потім мешканці навколишніх сіл говорили, що настали горобині ночі, що таких зоряниць давно не спостерігалося, мало не до ранку небо осявали спалахи. А коли хто натрапляв на сліди тренувань, то й взагалі не знав, що й подумати. Грішили на нічні грози, на диких тварин та, навіть, на відьомські шабаші. Та наполегливі заняття та старання терплячого вчителя дали результат, основами юнак оволодів.