Глава 2. Курган.

- Знову?! Та за що ж мені таке?! Іллюшко, знов тебе відлупцювали?! - Мати вже бігла за аптечкою. – Що за дитина?..

- Мамо! Я вже давно не дитина!

- А що змінилося? Лупцюють тебе так само... – Мати намочила вату перекисом водню і почала обтирати кров, намагаючись дістатися до рани. – Знов якусь фіфу боронив?

Ілля зашипів від болю:

- Ш-ш-ш... Мамо!

- Що «мамо»? Розказуй вже... Хоча я і сама знаю. Сюжет, напевно, звичний. До дівчини приставав якийсь нахаба, ти втрутився і отримав прочухана. Так все було?

- Ну, от, бачиш, ти й сама все знаєш. Ой-ой!

- Терпи тепер! Рану я знайшла... Боже! У тебе має бути струс мозку! Треба до лікарні!

- Та я добре почуваюсь! Нічого не треба!

- Тихо, тихо! Розкричався тут... Згодна, зараз рану оброблю, потім подивимось, як далі почуватимешся...

- Ой!

- Та все вже... Де ще є? – Мати продовжувала «екзекуцію».

- Все, я тільки потилицею вдарився...

- А тут?

- То тільки кров, розмазав, коли рану намагався нащупати.

- Молодець, брудними руками!.. Стій, кров повитираю... Дівчина хоч гарна була?

- А, що, негарних дівчат не треба захищати?

- Я цього не сказала.

- Гарна.

- І що? Познайомився? Номер телефону взяв?

- Ні. Вона пішла... з тим, хто на неї нападав... Сама пішла...

- Вчить тебе життя, вчить, Іллюшко... – мати жартома тицьнула сина у лоба.

Зі спальні виплив батько у старому домашньому халаті, в окулярах та з газетою у руках. Хто в наш час читає газети? Он, у інтернеті, усе є, що хочеш і те, що не хочеш.

- Що там наш герой знов вчудив?

- Як завжди, - махнула рукою мати. – Дівчину боронив, сам огріб, а та фіфа пішла з тим, хто сильніший. Бо жінки, вони такі і є: люблять альфа-самців, навіть, коли ті – справжні покидьки.

Ілля насупився. Якщо з такого боку дивитись, то що, не ставати на захист, коли твій суперник сильніший за тебе?

А батько почув зовсім інше і  затурбувався:

- А ти, Катерино, теж така? Тільки на альф і подивляєшся?

- Нащо мені чужі альфи, коли в мене свій є, найкращий? – Мати кинула грайливий погляд на батька.

- Так, я такий... – Батько задоволено почухав своє чимале пузце.

Так, альфа з нього був аж ніякий, та віра – то все.

- Що з сином будемо робити, краще подумай. До занять в університеті більше місяця. Екзамени поздавав, практику пройшов. Буде цілий місяць тинятися містом та шукати пригод?

- Мамо!

- А що я не так сказала? З твоїм патологічним бажанням захищати дівчат, ти щодня отримуватимеш стусанів. Та добре, коли хоч так, як сьогодні. А можуть же й покалічити... І вбити! Ой! – Мати, сама себе залякавши, схопилася долонею за рота.

Втім, вона була права. Патологічне бажання захищати дівчат у Іллі виявилось ще у дитячому садку. Можливо, це було просто бажання захищати слабших, та слабших за нього не було. Хлопчик був хворобливий, дрібний, тож його, в результаті, постійно били. Нічого не змінилося й по цей день. Хоч Ілля і закінчував вже універ, та був він невисоким, худорлявим, зі спортом не дружив. До того ж мав проблеми із спілкуванням. У нього не було друзів, він ніяковів при розмові і довго підбирав слова, соромився до когось звернутися, навіть купити квиток у касі було для нього некомфортно. Через те не дуже рвався до нових знайомств, багатолюдних місць чи вечірок. Єдине, що і досі він не міг дивитися, коли ображають дівчину, і ставав на захист, хоч це найчастіше приносило протилежний результат, як сьогодні.

- А що гадати? – почувся голос батька. – До Іванівки, до баби Олесі.

- Може, й так, - ухопилася за пропозицію мати. – У селі люди спокійніші. Клуб, казала баба Олеся, закритий, молоді мало залишилося. У кого черв’ячок в одному місці, ті роз’їхалися кращої долі шукати. Та, гадаю, не всі.  Може, знайде Іллюшко собі спокійну дівчину, селяночку, а не фіфу міську.

- Мамо!

- Що, «мамо»? Двадцять два роки вже, а в нього ще й дівчини не було! Я ж то, може, онуків хочу...

- Тато? – обернувся Ілля до батька, шукаючи підтримки. – Що я там, у селі, робитиму?

- Якраз допоможеш бабуні на городі поратись, дрів на зиму нарубаєш. Подихаєш свіжим повітрям, зміцнієш. А у вільний час будеш займатися дипломною роботою, не забувай, що попереду останній курс історичного факультету! Інтернет ми в селі провели, тож добирай матеріали, готуйся.

Батько і сам був викладачем історії, то й сина зацікавив цією наукою. Тож Ілля благополучно підійшов до останнього курсу місцевого університету, тільки й досі не міг визначитися з темою дипломної роботи. Що ж, можливо, це й не таке погане рішення – провести час з бабунею у селі. Раніше Іллю часто відвозили до бабуні на всі канікули. Та вже п’ять років, як він навідував її лише разом з батьками на день народження, Пасху та ще деколи. А бабуні Олені було вже сімдесят три. До сімдесяти вона була досить жвавою, сама вправлялася з городом, ще й сім’ю сина постачала спілими помідорами чи довгенькими зеленкуватами кабачками. Та останні роки саджати та прибирати город їздили тато з мамою у свої вихідні, що їх зовсім не радувало. Ілля подумав трохи, згадав червонобокі яблука та солодкі сливи, безтурботні дитячі канікули, та й погодився поїхати до Іванівки.