Розділ 25 Трансформація

Розділ 25

Трансформація

«Страх робить тебе бранцем.

Надія дає тобі свободу.»

(«Втеча із Шоушенка» Стівен Кінг)

«Якщо ти в меншості –

 і навіть в однині,

 - це не значить, що ти безумець.

Є правда і є неправда, і,

якщо ти тримаєшся правди,

навіть наперекір усьому світу,

ти не безумець.»

(Джорж Оруел)

Скорпіон не може померти від власної отрути. Так запрограмовано природою. Програми скрізь. Програма ДНК відслідковує і відбраковує, програма теленовин бомбардує свідомість, комп’ютерна програма покликана полегшити людське життя. Та чи полегшується воно? Рамки ще нікого не зробили розумнішим. Той, хто виходить за межі звичайного сприйняття, стає Богом.

Що поганого у тому, що людина не підкоряється усталеним нормам і правилам? Кому від того погано? Якщо це не вбивства і не злочини проти людства і природи, то чому б ні? 

Ніхто нікого ні до чого не примушує. Не хочеш слухати, затули вуха. Не хочеш бачити нісенітниці – не дивись ЗМІ. Не бажаєш відчувати – чіп тобі у голову і ласкаво запрошуємо у когорту роботів. Там не треба думати. Все уже придумано за нас. Написано за нас. Спроектовано за нас. Зроблено висновки за нас. Як у мультику. Двоє однакових зі скриньки не тільки будуть за тебе усе робити, але і їсти твою душу. Неочікувано? Зате справедливо.

Найвища гора – Меру. Найголовніше світило – Солар. А що, ні? Та знаю, знаю, тебе вчили інакше. Тебе переконали, що це Еверест і Сонце. Тобі багато ще чого сказали. Влили у вуха, що чорне – це біле, а біле – це чорне. І ти повірив. Чи не повірив? Вітаю. Воно фіолетового кольору. Ти вгадав. Чи знав?

Знав, що рано чи пізно опинишся у дурці чи то пак у володіннях пана Хронометра. Він для таких, як ти, навіть окрему кімнату виділив. Називається «Дурень думкою багатіє». Цікавезна кімната. Що не забажаєш, одразу ж збувається. З’являється, а потім зникає, як тільки-но захочеш доторкнутися.

 Іван уже перевірив і полишив спроби. Тут навіть його філософія безсила. Залишилося декілька хвилин, і все. Стрільцю, склеюй лапки і став у чергу татуйоване тільце. Опудало замовляли? Ось і дочекались. Шкода тільки, що мати так і не дізнається, як героїчно боровся її син. А це що? Нова татушка? Добре, що не тітушка. Ги.

Кімнату осяяло блакитне сяйво. Такого ж кольору були мамині очі. 

— Мамо, де ти? Я знову не послухався тебе і потрапив у пастку. Мамо, ти все наперед бачила. Ти знала, що звідси для мене виходу не буде. Тут я і загину, тут і залишуся на віки вічні. Матінко, не треба сліз. Уже не допоможе. Кріпись. Ти сильна. Я знаю. Те, що тобі довелося пережити зі мною за останні 20 років, мало кому під силу витримати. Ти не здалась. Це я не витримав перший. Прости. Я поганий син. Але вже пізно каятися. Моя остання година добігає кінця. Така моя доля. Так мені судилося. Скажи Максу, що я сумуватиму за ним. Сумуватиму за татом. Ну чому усе так вийшло? Систему не обдуриш. Тепер я це розумію. Але запізно. Прости і прощай. Краще вистрибну з вікна замкового шпиля, та не дам зробити із себе опудало. Мамо, у тебе такі гарні очі. Як бездонний океан біля Мальдівського архіпелагу. Звідки я це знаю, я ж там ніколи не був. Напевно, я марю.

— Мамо, зараз понад усе на світі я б хотів доторкнутися до твого обличчя. Вдихнути аромат твого волосся, що пахне польовими травами і мальвами. Я шкодую тільки про одне, що у гонитві за примарними ворогами я не приділяв тобі достатньо часу. Я бився з вітряками, не помічаючи, що вони – лише плід моєї розбурканої уяви, що це ілюзія, яку я сам для себе вигадав, щоб звести у рівновагу власний і зовнішній світ. Я був сліпий, тепер я прозрів. Я зрозумів, що найбільша радість у житті – не гонитва за фантасмагоріями, а живе спілкування з дорогими і рідними для мене людьми. Так, я втратив тебе, тата, Макса, Миколу, кохану. Мамо, я ніколи не говорив тобі, що кохаю дивовижну дівчину? Здається, один раз, після Пробудження. Сила, що вирувала в мені, не давала зупинитися і зрозуміти прості одвічні істини. Усе те, заради чого дійсно варто жити. Твої очі я побачив. Тепер я б хотів побачити очі коханої.

— Ніє, де ти? Моя пісня доспівана, отож зараз я хочу сказати те, на що ніколи б не наважився у земному світі. Нівеє, я кохаю тебе! Чуєш? Я ладен кричати слова зізнання на весь палац, аби тільки ти почула мене і з’явилася. Ладо моя, ти єдине, що утримує мене. Спіраль долі знову закручується, а я не можу нічого вдіяти. Навіть матір не можу поцілувати на прощання, не те що тебе. Я – дурень. Тричі дурень, бо побоявся розв’язати язика там, де це було дійсно важливо.

— Ось, поглянь, нове татуювання світиться. На вигляд, як два переплетених коловрата, проміння яких зливається до центру. Мати таки встигла передати оберіг. Це Молвенець. Я раніше бачив подібний у книзі. Знаєш, Ніє, цей візерунок нагадує мені бумеранг. Усе те, за що я боровся, повернулося проти мене. Зараз я відчуваю увесь біль, що  заподіяв. Я чув, що добро повинно бути з кулаками, але тільки тепер я зрозумів, що сенс цих слів втікав від мене, як зараз втікає остання хвилина. Так само, як втекла ти. Суть у тому, що я чоловік. Для мене було принципово довести тобі, чого я вартую. Я намагався досягти неможливого, я жадав висоти і перемог. Ось чому я тут. Одначе останні секунди свого життя я б волів розділити з коханою людиною. З тобою. Чуєш, Ніє, я хочу померти у тебе на руках. З'єднатися  з тобою у останньому подиху і подарувати тобі своє серце. Кохана, де ти? Не кидай мене. Я не готовий померти, не відчувши твою долоню у своїй.