Розділ 20 Шоу мусить тривати

Розділ 20

Show mast go on

(Шоу мусить тривати)

«Пусті простори.

 Навіщо ми живемо?

Покинуті місця –

ти знаєш результат.

Вперед, вперед!

Хто-небудь знає,

 що ми шукаємо?"

(«Show mast go on». Gueen)

Інколи потрібен збій в системі, щоб зрозуміти, хто поруч тобою: друг, чи ворог. Система міняє маски, але справжній ворог не вона, а ти сам. Примарні замки, що вибудовувалися десятиріччями твого життя, врешті осипаються, оголюючи справжню будівлю, яка виявляється маленькою хижкою, в яку ти заховався і лише зрідка визираєш назовні, щоб перевірити погоду. Філіжанка кави на сніданок, тарілка супу на обід і вівсяна каша на вечір. Соціальні мережі за сніданком, заздрість до успішних світу цього за обідом і безсилля що-небудь змінити за вечерею. А є ж іще ніч. Ніч, яка належить виключно тобі. Та чи захочеш ти почути правду і змінити курс, а чи махнеш рукою і поринеш у неспокійний сон, вирішувати тільки тобі.

Але зазвичай ти не хочеш нічого чути, а найбільше той голос у голові, що весь час твердить про твій нерозумний супротив системі. Адже система вибудована бездоганно і не повинна збоїти. Ніколи. Чуєш? Її збій неможливий, бо усе вирішено наперед. У якій сім’ї ти народишся, яку професію обереш, достаток, який будеш мати, кількість дітей, яких народиш чи не народиш, і навіть дата твоєї смерті. Кінопанорама відпочиває. Читай дитячу казочку на ніч, мий ноги і вкладайся спати. Усе наперед проплачено. Тільки от яка штука: твій плач системі до одного місця, адже вона так вирішила.

 А ти? Одягаєш позичену маску і йдеш її вигулювати, наче кімнатного песика. Міцно затискаєш рани на душі, щоб менше боліли; закриваєш очі на очевидні речі; пропускаєш повз вуха чергові балачки про сенс життя від невдахи-сусіда і чалапаєш за хлібом та ковбасою, щоб заспокоїти бурчання власного шлунку, при цьому не помічаючи бурчання власної совісті. А бодай їй!

Нерозумному маляті не доведеш, що вставляти пальці у розетку небезпечно, доки воно не пересвідчиться саме. Чужі помилки викликають зацікавлення, а свої нічому не вчать. Дурень – він і в Африці дурень. Пеньок і то розумніший, бо відрощує відросток, який згодом забуяє деревом. А ти? Почекаєш, доки вкотре тебе лупануть по голові чи витовчуть пикою об асфальт і підеш зализувати рани, а потім зробиш героїчний вигляд, що здійснив подвиг, підставивши ліву щоку.

Ловіться обрАзи, великі і маленькі, хробаків у червивому мозку вистачить на всіх. Що, не подобається? Але ж це система так вирішила, а не ти. Це не твоє мовчазне споглядання втопило маленьких кошенят у річці. Це не твоя байдужість до природи згубила ліс. Це не твоє жлобство примусило бабусю-пенсіонерку ритися у сміттєвому бачку. Ні-ні! Ти ні в чому не винен. Ти завжди хотів, як краще. Краще для себе. Авжеж, причина у системі, бо їй краще знати, що для тебе ліпше, і які двері відчиняти.

Але не цього разу. Система дала збій. Клямка на вхідних дверях запала і двері затиснули тобі руку. Як вибиратися будеш, розумнику? Чи вистачить у тебе сміливості взяти пилку і …

— Іване, ти чуєш мене? — кричить крізь завісу болю, мати. — Я неодмінно врятую тебе, де б ти зараз не був. Синку мій, я дуже завинила перед тобою. Винна, що одразу не розповіла правду про твоє народження.

— Про що ти мамо? Яку правду? — силиться крикнути Іван, але двері нахиляються і важкою вагою лягають на худі плечі. У голові паморочиться, а руки печуть так, наче по ним танк проїхався.

— Іване, правда у тому, що ти рідний мені, але на половину. Справа у тому, що я взяла тебе із дитячого будинку, куди тебе віддала моя сестра. Як тільки вона дізналась, що ти народився із відхиленнями у розвитку, то вирішила спекатися раз і назавжди.

Іван падає на коліна і з усієї сили намагається підняти двері, що пригинають його тіло до землі. Біль застилає розум і не дає зосередитися на головному.

 — Мамо, але ж у тебе немає сестри! — кричить Іван, вгрузаючи по коліна у землю. — Хто вона, і як її звати?

— По чоловіку – Крищенко Таміла Гаврилівна. — ледве чується у відповідь.

Іван вгрузає по пояс у землю, але продовжує пручатись:

— Мамо, але ж як вона може бути твоєю сестрою, якщо у вас різні по-батькові?

— Не віриш?  Коли мій тато помер, то мати вдруге вийшла заміж і від цього шлюбу народилася Тома.

— Так ви зведені сестри? — Іван вгрузає по груди і ледве чує матір.

— Так, сину. Знай, що у тебе є брат. Тома народила двійню. Тебе і Родиона. Лікарі сказали їй, що ти народився з діагнозом і сестра вирішила написати відмову від тебе, а я…

Останні слова Іван уже не розчув, бо провалився під землю. Двері гучно гупнули зверху, а далі пітьма оповила душу. Павучиха міцно запеленала кокон і передала у володіння пану, що скромно іменує себе Хронометром.

***************************************

— Агов, ти чуєш мене, Іване? — зринає у просторі. — Нежданчик привалив. Прямо на голову звалився. Твою ж маму, браслети вибухнули раніше наміченого строку, або ж Песиголовці постаралися.

Голос губиться у хвилях прибою, розлітаючись на тисячі крапельок. Іван тоне у них, наче у глибокій вирві.

— Щастячко моє, тобі пощастило, що пан Хронометр тебе пас. Він розмотав часову стрічку і викинув тебе сюди. Радій, що відбувся легким переляком. А руки твої залікуємо, не переживай. Походиш у бинтах, не вмреш.

Шум прибою віддаляється і хвилі ніжно огортають Іванове тіло, заколисуючи, наче в човні. Ваня пливе, пливе, доки з розгону не налітає на високу скелю, що стирчить посеред моря. З голови втікають одночасно сотні маятників, вивертаючи свідомість навиворіт. А голос такий же заспокійливий, як і напівпритомність, що позбавляє Івана від необхідності прокидатися і відчувати біль.

 — І де ти цю Маску видрав? Ледве зняла. Натяг шпигунку на свою голову. Думаєш, вона випадково до тебе потрапила? Помиляєшся. Цікава штука – ці елізійські Маски. Так уміють заморочити голову, що прощавай, розум. І, головне, ти сам на це підписуєшся, не підозрюючи, у чому подвійне дно. Я сама так першого разу купилася. Уявляєш?