Розділ 16 Елізіум

Розділ 16

Знайте, ми палені вогнями,

Шаленими вітрами,

Нас доля несе. Знайте, 

Дорогу не питайте.

І любіть нас такими, як є.

(Антитіла. «Бери своє.»)

Для людини найстрашніше – почати звикати до перебігу подій. До того, що підкидає життя, фокусує уява і фіксує мозок. Звикати до реальності, як до норми, і переставати хотіти більшого. Звикати до того, що є той, хто вирішує твою долю, а ти, як останній хробак, маєш коритися землерійці, бо уявив її богинею. Уявив сам, чи хтось збоку напоумив, неважливо. Ти просто звикаєш, і все. Гасиш смолоскип у воді власного безсилля і йдеш спати. Поринаєш у сон, як у напівзабуття, і мариш про щастя. Щастя бути поруч з коханою людиною; щастя віднайти власне призначення; щастя бути собою і при цьому нікому нічого не пояснювати. Бо тільки почнеш звітувати, як твої мрії бути почутим розбиваються об прибережні скелі невір'я, а внутрішній голос поблажливо скаже: «Я ж казав!»

Найстрашніше те, що ти усе-таки звикаєш. Нехай це станеться рано чи пізно, але трясця твоїм сумнівам, ти звикаєш!

Звикаєш пити воду замість нектару; звикаєш підставляти ліву щоку після того, як тебе вдарили по правій; звикаєш чути собачий гавкіт замість сонати; звикаєш дихати прілим листям замість того, щоб виростити квітку у вазоні і насолодитися її ароматом. А що, коли ти мріяв про магнолію, а виросте м’ясоїдна квітка із джунглів Амазонки і зжере тебе разом з наручним годинником, натільним хрестиком та обманутими надіями у розлінованому на клітинки, мозку? Повільно, непомітно для самого себе, твоє дерево починає в’янути і твої мрії прілим листям падають додолу і квакають під ногами, наче противні жаби. А пам’ятаєш, це були колись твої найзаповітніші мрії. Мрії і сподівання на краще життя. Та згодом виявляється, що то була тимчасова перерва, доки капустянка чекала на появу перших бульб у зав’язі. Ось і дочекалась. Ти фізично відчуваєш, як хижачка хрустить бульбами, чи то пак твоїми мріями, яким ти так і не дав збутися. Хто винен? Капустянка, звісно. Хіба ти очікував, що вона вилізе і пожере усі плоди твоєї непосильної праці? Ти горбатився, копав город, садив бульбу, поливав, висапував бур’яни, мріяв про гарний урожай, а тут нежданчик у вигляді колорадських жуків намалювався і з’їв паростки. Погорюєш днів зо два, чи зо три, а потім звикнеш. Усе одно звикнеш. Нікуди не дінешся.

Чорт би вхопив ту капустянку чи колорадського жука. Просто плюнеш і підеш купувати бульбу на базарі чи в супермаркеті. Підеш, і купиш чужі мрії, які хтось утілив у життя. Що, не так смакують? Водянисті і прісні? Звикай. Той, хто не вмів виплекати власні, повинен вдовольнятися позиченими. Насолоджуйся чужим щастям з екрану телевізора, книжок чи вихвалянь незнайомців із соціальних мереж. Благо наявність вай фаю дозволяє. Ти шукаєш безкоштовний? Вітаю. Ти звик до халяви. Ти звик отримувати, нічого не вкладаючи натомість. Ти став пожирачем чужого успіху, адже власні мрії так і залишилися недоїдяними капустянкою чи то пак долею. Ти вже звик не помічати цього. Найстрашніше вже сталося, точка неповернення пройдена. Кричи, не кричи, а капустянка вже далеко. Поповзла поглинати і псувати інші городи, інші плантації з необробленою картоплею і недожаданими мріями. Тепер їй на твої наплювати, хоча…

Якщо ти усе-таки одумаєшся, прокинешся одного чудового ранку, вирішиш виростити нову картоплю і підеш купиш на базарі пачечку ядучого «Престижу» чи іншої хімії проти жуків та капустянки, вітаю, ти вже видужуєш від зарази, яка називається «Звичка». А якщо підеш далі, не будеш сидіти, склавши руки, а наллєш у прискалку протиотруту, як і віру у власні сили, то ніяка доля у личині капустянки тобі не страшна.

Попереджаю, окрім паразитів городу є ще паразити свідомості, але тепер ти знаєш, що з ними робити. Періодично протруювати  і викорінювати  звичне сприйняття реальності. Викидати на сміттєзвалище усе, що тягне твій дух донизу. Іди, позич крила. Спробуй політати. Сподобалось? Відрощуй власні. І лети здійснювати мрії. Вони того варті!

— Що, спогади про городні клопоти спокою не дають? — сторонній голос втручається у хід Іванових роздумів.

— А, Правічний Дуб? Усе-таки знайшов мене?

— А нащо тебе шукати, коли ти поряд? Не тільки знайшов, а й переніс сюди. Вітаю, Стрільцю. Ти в Елізіумі.

 — А що він таке, Елізіум? Знову плід моєї розбурханої уяви, чи твій невдалий жарт, як помста за має вторгнення без попередження? У нас кажуть «Непроханий гість гірше татарина».

— Це у вас кажуть, а я тобі завжди радий. Що ти там говорив про крила? Хочеш позичити? Так тут цього добра навалом. Обирай, які хочеш і користуйся на здоров’я, тільки повернути не забудь.

— На Землі, зазвичай, якщо хочуть подорожувати власним ходом, то беруть на прокат автомобіль, скутер, чи ровер, а в Елізіумі напрокат видають крила? Як цікаво. А є якась між ними різниця і правила вибору?

— Це залежить виключно від твоїх уподобань і потреб. Стрільцю, досить чіплятися за правила, тут вони не діють. Повторюю: це Елізіум. Роби так, як підказує серце. Відключи мозок, тут його прагматизм і схильність до аналізу будуть тільки заважати. Тут у ціні емоції у чистому вигляді. Твоє власне ставлення до оточуючої дійсності, твої реакції на усе, що сприйматимуть органи чуттів. Ось, поглянь: Сонце – це квінтесенція емоцій радості, підживлена спільними тайджасі – думками, породженими вищими почуттями, як то моральні, інтелектуальні та естетичні.

— Ну ти і загнув, Дубе. Вибач, що так кажу. Ти як наш універівський викладач психології на прізвисько Морфеус, про усе, і ні про що.

 — А ти – ніби вогник на вітрі, Стрільцю.

— Не зрозумів? В якому сенсі? — образився Ваня.

— У тому сенсі, що ти наче і гориш, але нікого не грієш. Навіщо гориш, незрозуміло, але при цьому  маєш великий ризик викликати пожежу.

— Не розумію. Може, залишимо повчання на потім? Страх, як кортить дослідити принади Елізіуму і на власні очі побачити дива. Якщо я не помиляюсь, це місце – щось на кшталт Райських Кущів. До речі,  а елізіанки тут гарні, чи так собі?