Розділ 15 Свято Колодія

Розділ 15

Свято Колодія

Зрання у понеділок жіноцтво зібралось на вулиці і покрокувало до «Ситої хати». Так називається місцеве кафе, яке оформлене згідно з автентичними українськими традиціями. Зовні – звичайна мазанка. Стіни прикрашає петриківський розпис і старовинні колеса від возів. З причілку над  вхідними дверима – майстерно вирізаний із деревини сніп пшениці, перемотаний червоною стрічкою та макітра з салом, хлібом, ковбасами та медовухою.

Жінки з веселими співами заходять до середини і одразу розкладають припаси на великому столі, що стоїть по центру: вареники з сиром і сметаною, варені яйця, масло і горілочку.

Олена Павлівна теж тут разом з бабусею Вірою. Жінка з інтересом роздивляється великий домотканий килим, що займає майже всю стіну і прикрашений геометричними візерунками; в’язки часнику і цибулі по кутках; мідну таріль з гравюрою козака, прибрану у вишитий рушник; два гуцульські топірці, розташовані навскіс один до одного; легенькі полотняні фіранки з тонкого мережива ручної роботи з вишитими маками на вікнах. Біля входу у ряд висять чималі картини, на яких майстрині вишили чотири пори року. На протилежній стіні намальовано панно із зображенням веселої гулянки, а перед ним - імпровізована сцена.

— Що, подобається тут, Оленко? — підморгує бабуся Віра, потім підходить до центрального столу, кладе принесену дерев’яну колодку, сповиту, наче жива дитина, і усі жінки в один голос радісно вигукують:

— Народився Колодій, народився!

 Учасниці дійства беруться за руки, утворюючи коло, і тричі обходять навколо столу, наспівуючи:

— А вже наше дитя народилось. А вже дитя на світ божий та й з’явилось! Після цього розливають горілку по чаркам і найогрядніша молодичка виголошує тост:

 — Ой, бабоньки! Щоб ми жили…

— …як варенички у маслі! — закінчують усі хором, цокаються повними чарками, випивають та заїдають вареничками.

— Смачно, наче у раю! Іще по одній, бабоньки? — запитує дорідна пані і уся компанія згідно вигукує:

— Так! Можна! Сьогодні ж Колодій народився! Чому б не погуляти на входинах? — і усі випивають по другій, потім по третій чарці. 

— Гуляємо, бабоньки! — і собі вигукує сухенька жіночка, злегка підштовхуючи ліктем лікоть Олени Павлівни. — Сьогодні наш день!  А давайте заспіваємо! — і одразу полилась пісня:

Ой, мамо, люблю Гриця,

Гриць на конику вертиться.

В Гриця шапка до лиця,

Люблю Гриця молодця!

До «Ситої хати» вбігають молоді дівчата. Серед них Надійка, Катруся та Марічка. Слідом ввалюється парубок:

— Овва! А ось і я! Приймете до гурту?

— Чому б не прийняти? Тільки могорич давай, Руслане! — ставить умову кругловида Катруся.

— Зараз усе буде! — басовито запевняє кремезний гість. — Тільки дуже прошу, не збиткуйтеся з мене, дівчата!

— А це вже залежить від того, на що ти заслуговуєш! — зграйка дівчат обступає парубка і починає допитуватись:

— З Надійкою під старою вербою стояв?

 — Стояв.

— А Катрусю на вечорницях проводив?

— Проводив. Було діло.

— Дівчата, так може, Руслану однієї колодки мало буде, дві давайте! — переливчасто сміється Марічка і дістає із плетеного козуба два дерев’яні полінця, обв’язані рожевими стрічками. 

— Та навіщо ж мені так багато колодок! — пручається хлопець.

— А по одній на кожну дівчину, Руслане! Це щоб ти наступного разу думав, перш ніж когось дурити! — пояснює чорноока дівчина з довгою косою до п’ят.

Надійка і Катруся урочисто пов’язують парубку на ліву руку по колодці.

— Тепер відкупайся давай! І не думай знімати, а то…

— Та куди ж я подінусь? Хіба ж я не розумію, що знімати колодки без викупу – то гріх і ганьба? Замовляйте, що захочете, я у боргу не залишусь!

— Я хочу струдель із вишнями! — просить пиката Катруся.

— А я шоколадний брауні! — і собі долучається Надійка, встигнувши переглянути меню, що подають у «Ситій хаті».

— А мені крем-брюле, і то найкраще! — вимагає красуня Марічка.

— Та ви що, дівчата, розорити мене хочете? — вдавано лякається Руслан. — Де я вам стільки грошей наберу?

— Гроші – то діло наживне, заробиш! — стукає хлопця по плечу бойова Марійка. — Не хочеш відкуплятись? А що тоді скажеш, коли накажу мене заміж узяти, га, кавалере? Ти ж знаєш, що у Бабську неділю ти не маєш права відмовити жодній дівчині.

 — Ой, змилуйся, не примушуй мене цього обіцяти! Ти, Марічко, звичайно, красуня, яких пошукати, але, якщо чесно, я іще не напарубкувався! Ось гроші. Замовляйте, хоч на всі, тільки відчепіть колодки і не змушуйте женитися.

 — Ото ж бо й воно. Так би і одразу. — підняла вказівний палець догори Надійка і владно прикрикнула на хлопця:

 — Іди вже, виконуй, і не забудь музик замовити!

Марічка докинула:

— Не бійся, сватів можеш не засилати. На мою вроду і розум кращі тебе принці знайдуться, не рівня тобі!

— Хух! Заспокоїла. — полегшено видихнув Руслан. Розвернувся і поплентався до барної стійки.

— Вишневого соку не забудь узяти, Ромео! — донеслося навздогін.

— А мені яблучного!

 — А мені полуничного!

— Ох уже ці дівчата, кого хочеш з розуму зведуть своїми примхами! — мимрить під ніс Руслан. Воно і правильно, наступного разу подумає тричі, перш ніж просто так до дівок залицятись.

Тим часом жіноцтво не відстає у веселощах і теж демонструє швидкість на розправу:

 — Бабоньки, а давайте ще одного «ходока» провчимо! — викрикує маленька, наче цурпалок, жіночка, і одним духом вихиляє чарку оковитої. — Я тут випадково дізналась, хто нашій Ользі ляльку у пелену зробив!

— І хто ж ця іродова душа? — гаряче відгукується розпашіла жіночка у білій квітчастій плахті.

— А Семен Каравайченко, от хто!

— А будь він неладний, чому ж ти досі мовчала, кумонько? — б’є об поли руками жіночка з масивними коралями на вухах. — Ось же я йому всиплю, тварюці, і покажу, як дівчат безчестити!