Розділ 13 Пекельний вогонь

Розділ 13

Ти намалюй мені сонечко,

 і захід також зобрази.

Дитячий твій лист тихенічко

Крізь сонце дійде і дощі.

Крізь хмари дійде високії,

перепливе океан.

 Щоб серце моє самотнєє

Зцілилось від гірких ран.

(Бумер «Не плач»)

На тому боці червоточини Родика зустрічає Баба Яга з мечем-кладенцем у руках та бліда поганка, яка на очах перетворюється у Фенікса, хапає хлопця і несе у піднебесся. «Ой, ні, не туди!» — силиться протестувати. — «Я ж упаду.» — але голос губиться у просторі, а на місці рота з’являються дві гусіні, які починають об’їдати щоки. У очах спалахують і гаснуть зірки, а потім ніч змінює абсолютне біле світло.

Родион помічає, що зараз він знаходиться у довгому стерильно-білому коридорі. По обидва боки тягнеться вервечка пронумерованих дверей. Родик вичікувально завмирає, потім іде далі, міркуючи, у які двері йому зайти. Час зробити вибір. Пан, або пропав. Нехай буде номер… 144. Родя смикає за ручку і переступає поріг.

Таке враження, що кімнату освітлює одразу тисяча земних сонць. Це палає Солар. Нарешті мрія збулася і хлопець його знайшов. Тільки від того не легшає. Сліпий став, як кріт. Родион простягає долоню перед собою у надії намацати хоч щось, за що можна зачепитися. Чи не перечепитися. Якщо впаде, буде біда. На долоні з’являється предмет. Здається, окуляри. Сонцезахисні? Ого, як швидко тут бажання здійснюються. Хлопець начіпляє окуляри на ніс і тільки тепер може без шкоди для зору роздивитися, що діється всередині.

 Овва! Перед ним черга людей. Величезні білосніжні Янголи роздають усім по білому мішечку. Мішки підписані. Що ж у них? Родик підходить ближче і читає написи: «Щастя», «Багатство», «Шанси». Усе не те. Іде далі: «Велич», «Поклоніння», «Служіння Вищому», уже цікавіше. Родион намагається нічого не пропустити: «Сенс життя», «Продовження роду», «Кохання», «Здоров’я». Два останніх те, що треба. Тільки що обрати? Якщо кохання, то можна до скону кохати, але залишитись інвалідом, а навіщо коханій інвалід на візку? Отож, обирати треба мішок Здоров’я, а за Коханням він потім прийде, як видужає. — Родик задоволено потирає руки, заскакує у чергу і ривком тягне омріяний мішок на себе, видираючи у власника. Той від несподіванки втрачає дар і по інерції валиться на сусіда у черзі. Починається ланцюгова реакція. Уся вервечка, наче доміно, опиняється на підлозі. Кричуще нахабство, але Родику плювати.

А даремно, ввічливість тут теж ніхто не відміняв.  Безпристрастний білокрилий Янгол натискає червоний важіль і опаньки! Під Родиковими ногами відкривається червоний люк і хлопець стрімко провалюється униз. «Не Рай, а форт Буаярд якийсь!» — встигає подумати, поки пролітає з десяток підземних поверхів і приземляється на щось доволі пекуче і колюче. Таке відчуття, що голою сракою на їжака всівся.—  «Ой, леле, нічогісінько не видно. Ай, як пече! Ох і встромився по самі нікуди. Так і дітородну функцію втратити недовго. Де ж це він і як звідси вибратись?» —  Родион міцно притискає вистражданий мішок до грудей і щосили волає у темряву:

— Агов! Тут хтось є? — У відповідь глупа тиша.

— Агов! Я тут! — не здається бранець. — Витягніть мене звідси! Я поверну мішок, зроблю усе, що захочете, тільки витягніть…  — крик переходить у шепіт, а потому у здавлені ридання. — Чуєте? Я не повинен тут бути! Чорт, чорт, чорт! — у розпачі хлопець сіпає мішок і той мало не розв’язується.

— Мене хтось кликав? — чується з мішка. — А я осьдечки! Витягни мене з мішка, Астро-Кастро, і я допоможу тобі вибратися з Пекла.

— Звідки? З Пекла? — ошелешено перепитує Родик, пропускаючи повз вуха те, як його тільки що обізвали. — Я ж ніби-то у Раю перебував. Ось же, і мішок зі здоров’ям виніс.

— Не виніс, а вкрав. Усе тече, усе змінюється. — зітхнуло у мішку. — Якби ти не був таким нахабним і жадібним, уже б прокинувся бадьорий і неушкоджений. А так…

— Що не так? — тремтячим голосом перепитує Родик і з острахом розв’язує мішок.

— А ось і здрастуйте! — з мішка спочатку з’являються гострі видовжені вуха, а за ними – огидна ельфійська пика.

 — Будьмо знайомі, Астро-Кастро. Я – твоя земна Тінь. Придонні води Смарагдового озера Життя. Ельф Террабіт, до твоїх послуг!

— Може, Терабайт? — хмикає Родик. — Мені так зрозуміліше. А як же здоров’я? Я взагалі-то на нього розраховував.

 Ельф остаточно вибрався з полону мішковини і обтрусився. Обсмикнув зелену полотняну сорочку, оторочену золотом і поправив срібний ремінь на брунатних штанях.

 — Позич мені свої шузи, Астро-Кастро, а то я босий. Не встиг перевзутися, коли мене до мішка запихали.

— А чоботи-скороходи тобі не подарувати? Іще чого! — кривиться Родик. — Самому потрібно!

 — А як же твої слова про те, що зробиш усе, що завгодно, якщо допоможу вибратися? — хитро примружує очі ельф. — Ну, як собі знаєш. Я потопав. — і розчинився у темряві.

— Стій, не йди! Не кидай мене тут! Як тебе там? Терабайт, агов, я передумав! Бери взуванку!

— Не Терабайт, а Террабіт, коли вже ти запам’ятаєш? Не кричи так, а то ще Вася збудиться. — ельф присів і узявся зашнуровувати подаровані  туфлі.

— А хто це такий?

— Василиск, звісно. Їх тут усі Васями кличуть. Ти не знав?

 — Ні. Ну так що там зі здоров’ям? — нетерпеливиться Родик, скоса поглядаючи на праву ногу у дірявій панчосі.

— Що? Нічого хорошого. Як кажуть, не врахував, хтось перекрав! Ельфійські чари ти запопав, а не здоров’я. Я тепер за тебе буду все робити. Здоров’я мати, по світу ходити, людців дурити. А ти будеш у ліжечку лежати, мої походеньки прикривати. Такий договір. Дивись сюди! — Ельф нахилився і видобув з-під штанини шмат паперу, складений у трубочку  і переможно помахав перед Родиковим обличчям:

— Скріплено сімома печатями і завірено дев’яносто дев’ятьма підписами. Твоя – сота. Усе чітко, як в аптеці.

 — Ти брешеш! Нічого я не підписував! — округлює очі хлопець. — Коли це я встиг?

 — А коли мені взуття презентував. Ти ще нічого не зрозумів?