Розділ 11 Цифровий код

Розділ 11

Цифровий код

«В поєднанні цифр є безумовна магія,

не відчувають її лише люди,

начисто позбавлені уяви».

(Б. Акунін «Весь світ – театр»)

«Час – просто система лічби.

Числа, що несуть сенс… Чи не так?»

(У. Сперроу «Фатальне число 23»)

Земля поступово вкривається полудою сутінок. Сутінки – містичний час для Івана. І немає різниці, вранішні вони, чи вечірні. У чорно-білій гамі чіткіше проглядає правда, яку так старанно приховує світ. Яскраві кольори розмивають межі реальності, відволікаючи від суті. Розцяцькована реальність дарує насолоду, але присипляє свідомість. Заважає глибинному зануренню у внутрішній світ. Вночі люди розбуркують душі різнокольоровими феєрверками, адже бояться темряви.

Темрява – сестра Бога. Непідвладна часу і вселенським законам світобудови. Вона сама по собі. Карає і милує, вбиває і народжує, кидає у забуття і нагороджує. Але найкраще у неї виходить поглинати. Існуючи у просторі і часі, силою гравітації Чорна Космічна Діра утримує в своїх володіннях усе, до чого торкається. Навіть світло. Але сутінки – це щось особливе. Сутінки дарують вибір. Найкраще про це знають Сірі Янголи. Сірість для них – не вирок, не вигнання, а спроба почути себе. Стати собою, не схиляючись ні перед світлом, ні перед пітьмою. Ані перед Богом, ані перед його сестрою. Сірі обирають власний шлях. Але отримавши свободу, платять втратою відчуттів. Яка іронія долі! Це майже те саме, як стояти біля гірського джерела і не напитися. Як мати крила, і не літати. Як писати оперу, і не чути музичної гармонії. Отримувати уявлення про красу квітки із зав’язаними очима. Як куштувати екзотичний плід і не відчувати аромату. Для невпокорених усе стало сірим. Без смаку, без кольору, без запаху. Суцільна механіка, як у біороботів.

Втіха від тілесних задоволень випаровується, як річка у пустелі Такла-Макан. Підеш і не повернешся. Що зроблене, те зроблене. Назад вороття немає.

Іван зупинив час і перемістився. Його ніхто не бачить, зате у нього все, як на долоні. Ось кімната ельфа Віктора Станіславовича. Дзвінок у двері. Входить Микола. Лікар його зустрічає і веде у свої апартаменти. Коля з цікавістю роздивляється панно із сушених п’янких трав, розвішаних на стінах. У нього таке враження, що він потрапив не до міської квартири, а на заквітчаний луг. Хлопець мружить очі від задоволення і на повні груди вдихає терпкий аромат конюшини, полину, м’яти, любистку, наче поринає у дитинство. Як там зараз його дідусь із бабусею? Треба буде провідати, а то подумають, що онук зовсім про них забув. У ніздрі вдаряє приємний запах цукерок.

 — Так пахне Іван-чай. А ще тут календула, ромашка та листя чорної смородини. — ніби читаючи німе Коліне запитання, відповідає лікар. — Ось, скуштуй. — і подає манюню глиняну філіжанку, помережану складними візерунками.

— Мій дід теж полюбляє сам збирати трави. Мене привчав, але я так і не навчився їх розрізняти. Коля робить перший ковток і заклякає від здивування.

Гостьова кімната наповнюється тріскотінням десятків цикад.

— Звідки вони взялися? — нарешті здобувається на питання.

— Хто? — посміхається у бороду Віктор Станіславович.

— Комахи, звісно.

— Зроби іще ковток. — пропонує ельф.

Після другого ковтка цикади зникають, щоб з’явитися після третього.

— Це що, магія така? Ви фокусник чи чаклун?

 — Ні те, ні інше. — підморгує до хлопця лікар. — Ти сам твориш дива, і навіть не помічаєш цього,  юначе. Далі пояснює:

 — Ти матеріалізував так званих «періодичних цикад». По-перше, назва цієї комахи Межік цикада («Magicicada»), від грецького magos, що означає «чарівник», «маг». Значить, у твоїх венах тече чаклунська кров. Я правий?

 — Загалом так. Мій дідусь Охрім постійно наголошував, що я – нащадок роду козаків-характерників.

— От бачиш. Усе сходиться. — задоволено потер руки  Віктор Станіславович. — А ще ти цікавишся магією чисел. Я вгадав?

— І це правда. Звідки ви про усе знаєте? Ви теж знахар?

— Можна сказати і так, і ні. Так який зв’язок між цикадами і магією, питаєш? А те, що вони підганяють свої життєві цикли під великі прості числа – ті, що без залишку діляться лише на себе та одиницю: 2, 3, 5, 7, 11, 13, 17 і так далі.

— А звідки у комах така математична точність? — знову дивується Микола, голосно сьорбаючи трав’яний чай і прискіпливо роздивляючись видимі лише йому червонясті очі-намистинки, що миготять довкола на тільцях-вертольотихах.

 — А сам не здагадуєшся?

— Можливо, щоб уникнути щелеп хижаків? Збити їх з толку несистемністю появи на світ?

— В яблучко! Молодець, Миколо. Можна на ти? Називай мене просто дядько Віктор. Скажи, будь ласка, яке твоє улюблене число?

— Шістка. А що? Бабця Віра мені в дитинстві натякала, що це неспроста, але я не заморочувався. Число, як число. Що у ньому особливого? 

Цикади враз припинили політ і застигли у повітрі. І саме повітря на мить втратило легкість і стало в’язким, наче молочний кисіль бабці Віри.

Віктор Станіславович теж втратив рівновагу і плавно заковзав у киселі, вирівнюючи баланс тіла. За декілька довгих секунд кімнату оповили сутінки.

 — Надто неочікувано. Для одного вечора забагато гостей. — промимрив під ніс ельф і ввімкнув світло.

Кисіль щез, а натомість з’явилася вродливиця на ім’я Мілана.

— А ось і доця. Нарешті!

— Цукерковий чай? М-м-м… який ароматний! Можна і мені філіжанку? Мілана. — дівчина простягнула Колі долоню. Для потиску, чи для поцілунку? Микола зовсім розгубився. Мілана сама взяла спітнілу долоню хлопця в свою і м’яко потисла:

— Татко попереджав мене, що сьогодні де-з-ким познайомить, але я не думала, що то буде залізний Арні у молодості.

— Ми-ко-ла. — ледве вичавив від хвилювання хлопець. Д-дуже п-приємно п-познайомитися.