Розділ 9 Ельф

Розділ 9

Ельф

Люди, як кораблі.

Гордо пливем, і не вірить ніхто.

 Що ним зацікавилось зло.

І серед вітрів Ми не чуєм щурів,

які прогризають нам дно.

 (Кузьма Скрябін «Люди, як кораблі»)

Іван разом з Миколою зараз в реєстратурі лікарні імені Скліфосовського.

 — До кого прийшли?

—  Провідати друга.

— Як його прізвище?

 — Не пам’ятаємо. Його звуть Родион.

— Той самий, який пташкою себе уявив?

— Не смішно. До нього можна?

— Ні.

— А що з ним?

— Він у тяжкому стані у реанімації після укусу щура.

 — А що, щури також скаженими бувають?

— Ні. Гризун заніс інфекцію.

— Зрозуміло. Дякуємо.

Іван багатозначно поглянув на Миколу, той лише стенув плечима у відповідь:

— Ти щось-небудь зрозумів, Іване?

— Ще б пак! Усе іде за планом.

— За чиїм?

— За зміїним.

— Ти що, глузуєш з мене? — Коля звузив очі і ображено надув губи.

— Аніскілечки. Знаєш, у мене є знайомий змій. Я його Жовтобрюхом обізвав. Так ось він дуже любить ласувати щурами.

— Не говори таємницями. Поясни до пуття, що тут, у біса, відбувається?

— А те, Колю, що Жовтобрюх іноді впадає у дитинство і не дожовує жертву. Вкусить, виплюне, і щур перетворюється на скаженого зомбака, готового виконувати накази хазяїна. Я більше ніж упевнений, що це його робота. Ой, дивись, твоє татуювання світиться.

— Ти зуби мені не замовляй, Ваню. Я більше не ведуся на твої штучки. Знаєш, як той пастушок, який кричав: «Вовк! Вовк!» і всі кидалися ловити невидимку. А коли звір насправді з’явився, то брехуну уже ніхто не повірив.

— Я не жартую, друже. Поглянь сам.

Коля підніс тильну сторону кисті до очей і вражено заклякнув на місці. Через секунду у нього вже вписався високий сивобородий чолов’яга у білому халаті. Таця з медичними інструментами, які той ніс перед собою, гучно гепнулась на підлогу. Це і повернуло Колю до реальності.

— Ой, даруйте, лікарю! Я замислився. — хлопець рвучко присів напроти лікаря так, що їхні лоби тріснулись один об одного, і почав збирати розсипані інструменти. — Я такий незграба! Тисяча вибачень! Здається, сьогодні не мій день.

— Не переймайтеся юначе. — заспокійливим тоном озвався чорноволосий, потираючи лоба. — З ким не буває. — потім узяв Колю за руку:

— А що це у вас? Татуювання? Знаєте, моя дочка також нещодавно заявила, що збирається до тату-салону. Можливо, вам вдасться її відмовити? Розумієте, я непокоюсь, що там нестерильні голки і Мілана підчепить інфекцію. І взагалі, ну не сприймаю я тієї моди. Вважаю, що малюнки на шкірі – то для папуасів Нової Гвінеї і аж ніяк не для цивілізованих людей. Вибачте, якщо образив вас.

— Ні. Що ви. Я не ображаюсь. — Коля вдав, що заспокоївся, але ледве помітні дрижаки свідчили протилежне. Ще й пальці почали зрадницьки тремтіти, тож довелося заховати руки глибоко у кишені спортивних штаней.

— Що вас так налякало, молодий чоловіче? Ви наче тигра побачили.

— Ні, я в порядку. То від несподіванки.

— А, розумію. Стрес і все таке. Ви когось провідувати приходили?

— Так. Друга. — піддакнув Іван. -- Його Родионом звуть. Він нещодавно з багатоповерхівки випав.

 — Ви вважаєте, що то був нещасний випадок? — лікар примружив ліве око. Маєте докази? Тоді вам до слідчого. А вашого дружка знаю. Оперував три дні тому. Проводив двостороннє шинування челюсті.

— А що воно таке? — Микола вже опанував себе і підключився до розмови. — Ніколи не чув.

— І слава е-е-е, що не чув. — лікар на мить затнувся і голосно проковтнув слину, ніби комара вдихнув, після чого продовжив:

— Добре. Поясню в двох словах. Маю двадцять хвилин перед наступною операцією. А ще ж треба сходити за продезінфікованими інструментами. Як вас звуть, молоді люди? Мене – Віктор Станіславович.

— Я Іван, а це – Микола. Дуже приємно познайомитися.

— Чудовенько! Так от, шановні Ваню і Колю, шинування – це обов’язкова маніпуляція при вивихах та переломах кісток челюсті. Без неї челюсть може неправильно зростись і виникнуть ускладнення. У Родиона, до речі, його прізвище Крищенко, якщо ви не знали, стався двосторонній перелом челюсті зі зміщенням скалок. А це важкий випадок. З допомогою спеціальної конструкції в альвеолярній кістці я просвердлив декілька отворів, потім через них продів металеві кільця і зачепив їх на гачки, щоб зафіксувати.

 — Ого! Нічого собі! — видихнув Микола. Так Родион не може розмовляти?

— Саме так. Доти, доки кістка не зростеться. 

— А як же він їсть? — і собі чудується Іван. 

— Звісно, як. Через трубочку.

— А скільки треба чекати до повного видужання?

 — По-різному. Від двох тижнів до трьох місяців. А потім ще потрібен час на реабілітацію. А, забув сказати. У вашого друга окрім перелому челюсті ще й черепно-мозкова травма, рана на голові та перелом грудного відділу хребта. Я сам дивуюсь, як цей герой взагалі вижив. Напевно, у сорочці народився. — лікар поглянув на ручного годинника і захвилювався. — Маю йти. А з тобою, Миколо, я б хотів ще зустрітися після роботи.

— З приводу доньчиної татушки? Може, давайте іншим разом, Вікторе Станіславовичу? 

— Відмовки не приймаються. Ось, тримай мою візитівку. — лікар дістав з нагрудної кишені клаптик паперу та вручив Колі. — Зателефонуй, будь ласка, перед візитом. Я буду чекати увечері.

— Я подумаю.

— Тут і думати нічого. А донька у мене красуня! Це щоб ти, юначе, бува не передумав. А поки до побачення! — чолов’яга підморгнув Іванові та швиденько попрямував далі по коридору, залишаючи за собою ядучий шлейф запаху медикаментів.

 — Ну і? — Іван вичікувально поглянув на друга, наче збирався просвердлити у Колі дірку. — Тепер я нічого не розумію. Може, поясниш?

— О, боги! Невже настав той момент, коли Іван Завгородній чогось не розуміє? Оце так сюрприз! Тепер настала моя черга загадувати загадки, а твоя – мучитися від цікавості. Побудь у моїй шкірі, тобі це корисно! А, можливо, тебе жаба душить, що лікар звернув увагу не на твою царську персону, а на мене? Га, Ваню? Досі ти вважав, що можна не зважати на мене. Ти думав, що я – лише фон для твоєї геніальної світлості? Так? Що я – нуль без палички і нічого без тебе не вартую? А тепер виявилося, що це не так. Зізнайся, Ваню, кішки на душі шкребуть, чи так, тільки дряпаються? Знаєш, давно хотів це сказати, та усе жалів твою гордість. Друг, і все таке.