Розділ 5 Радіоняня

Розділ 5

«Радіоняня»

«Перша чаша належить спразі,

друга – веселощам,

третя – насолоді,

четверта – безумству.»

(Анахарсіс)

Родіон розліпив очі. Знову лікарня. Реальність плуталася зі спогадами. П'ять років тому над ним так само схилявся лікар ізолятору місцевої СБУ, просвічуючи зіниці маленьким ліхтариком. Пам’ятає, як тоді до нього долітали  слова:

— Ви вже отримали результати аналізів потерпілого? Ага. Так. Зрозуміло. Джентельменський набір. Не слабенько хлопець погуляв. Психотропні речовини, так я і думав. А ще фізичне виснаження. Довго б цей бідолаха не протримався. Очуняв, сіромахо? Як ся маєш?

 — Де я? Хто ви? Навіщо я тут? — Родик намагався встати, але було таке враження, що за спину утримує гігантський магніт.

— Ей, хлопче, тут тобі не передача «Що? Де? Коли?». А ми – не її гравці. Хоча, ти правий. Бо став пішаком куди більш цікавішої гри– «Хто наступний гіпнозомбі?».

— Усе жартуєш, Гришо? — у палату ізолятора зайшла тендітна жіночка у білому халаті. — Ну не можеш ти без зубоскальства.

— А як же інакше, по-твоєму, я тут витримую? Почуттям гумору тільки і рятуюсь. Ей, хлопче, не чіпай крапельниці, вмерти завжди встигнеш, тільки, будь ласка, не в мою зміну. Я не Алаодін, тож не бійся.

 — Не Аладін? Дуже смішно.

— Та не Аладін, а Алаодін. Я думав, ти знаєш. Бачив тебе у телевізійній грі «Найрозумніший».

Родіон намагався звести розфокусовані очі докупи, доки лікар вносив роз’яснення у ситуацію:

— У тринадцятому сторіччі у Персії жив такий собі Алаодін. Сумно йому стало жити, от він і вирішив заснувати секту асасінів, щоб щипати місцевих правителів тамтешніх гір. Побудував фазенду, чи то пак палац, набрав найкращих дівок, щоб заманювати їхніми принадами потенційних йолопів. Спочатку обпоював сильнодіючим трунком, а потім підсовував голих дівуль для насолод. Хто б після такого не захотів залишитися  на вічну прописку? Тільки була у Алаодіна одна манюня умова: вбивати доведеться. Та то несуттєві дрібнички порівняно з квитком до Раю, який він дарував. Ну як, сподобалася історія?

 — А я до неї яким боком?

— Як яким? Та ж у фазовому стані людині можна здійснити будь-яке програмування психіки. Це і хотіли провернути з тобою. — встряла у розмову цицьката жіночка, поправляючи окуляри на переніссі. Я - Оксана Володимирівна. Будьмо знайомі.

— Еге ж, наш неперевершений експерт-криміналіст. Ксюша – богиня в криміналістиці, так само, як я – бог у медицині. — Моє ім’я ти чув? Я лікар Григорій.

 — А я – Родион. 

— Дуже приємно, Родионе. Не кожного дня з’являється нагода поспілкуватися  з вундеркіндом. Ти пам’ятаєш, що з тобою трапилося? — Родик у відповідь помотав головою зправа-наліво. — Я так і думала. Часткова амнезія, як результат гіпнотичного навіювання після прийому психотропних стимуляторів.

— Таке враження, що ти не спав і не їв три дні і три ночі. Що такого екстреного ти там виготовляв, генію? — спитався лікар Гриша.

— Як вас по-батькові, лікарю?

— Вікторович, ось уже як сорок два роки. — посміхнувся Гриша і хитро підморгнув Оксані Володимирівні.

 — Так от, Григорію Вікторовичу, це моя справа, і вона вас не стосується. Ви ж самі сказали. У мене амнезія. Голова розколюється. Може, краще  знеболювальне вколете і не будете мене розпинати на хресті цікавості?

— Добре. Не хочеш говорити мені, даси свідчення слідчому. — Гриша вдав, що втратив інтерес до розмови. — А чому ти про хрест сказав? Згадав щось?

— Ні, не згадав. Просто дивлюсь на вас, і дивуюсь. Ну вилитий Ісус Христос, тільки в білому халаті.

— Неочікувано, зате приємно. Невже такий схожий? — запишався Гриша. — Чула, Ксюню, вустами малюка говорить істина! А ти ще заміж за мене іти не хотіла. Може, передумаєш? — з цими словами лікар вколов Родику ядучу субстанцію, після якої ухлопця мало очі на лоба не повилазили. — «А ще під Ісуса Христа косить. Коновал чортів». — встиг подумати Родя, перед тим, як знову провалитися у сон.

********************

— Ну що, почнемо допит? Прізвище, ім’я, по-батькові? Рік народження? — почав  слідчий. Це був високий чолов’яга з чорним, наче вороняче крило, волоссям, синіми проникливими очима та носом із горбинкою.

 — А як ваше ім’я? — і собі питанням на питання відказав Родион.

 — Вибач, не відрекомендувався. Чумаківський Богдан Валерійович, слідчий по твоїй справі.

— Крищенко Родион Сергійович, 2001-го року народження, студент першого курсу Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

— А ось з цього місця докладніше. На якому факультеті навчаєшся? 

— Факультет радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем.

— Як познайомився з Тимошенком Олегом Костянтиновичем?

 — Не знаю, про кого ви.

Слідчий відкрив теку, що лежала перед ним на столі, дістав з неї фотокартку і показав Родиону: — Тепер впізнаєш?

— Та це ж Супрун Олександр Кирилович, відомий програміст-радіофізик.

— Вовк в овечій шкірі він, а не радіофізик.

— Ви хочете сказати що…

— Саме так. У цього типа знайдено п’ять підробних паспортів. Він агент американської розвідки і це ще не всі його достоїнства. Родионе, ти ж розумієш, ця інформація  повинна залишитися між нами і не вийти за стіни цієї установи.

— А я що, маленький? Могли б і не попереджати.

— Отож, почнемо спочатку. Як ти познайомився з цим шпигуном?

— Розумієте, Богдане Валерійовичу, декан нашого університету регулярно влаштовує різні зістрічі, організовує квести, запрошує відомих людей. Вони нам читають лекції, проводять конкурси, ми слухаємо і приймаємо активну участь. Це заохочується підвищенням рейтингу.

— Америку відкрив! — зібгав тонкі вуста слідчий. — Говори по суті!   

— А якщо по суті, то після лекції я підійшов до Супруна запитати щодо програми електронного голосування, бо у мене виникли ідеї стосовно технічного захисту каналів інформації. Точніше я винайшов нові способи захисту від несанкціонованого доступу. Олександр Кирилович запропонував обговорити мої ідеї за філіжанкою кави у найближчому кафе.