Розділ 4
Жовтобрюх
Досвідчені
діґери знають,
на що слід зважати,
перш ніж на власний ризик
іти під землю.
У колі бувалих є цілий
комплекс правил, а також
своя підземна етика.
Минулого року Київ рясно затопило. А усе через те, що було засмічено зливоприймачі. Діґер на призвисько Діловар чудово знає, що звичайний поліетиленовий кульок може капітально забити трубу. Але Діловар не чекає на приїзд комунальної служби. В цьому є його шкурний інтерес: не розчистить зараз, не проповзе по цій трубі згодом.
Справа в тому, що українська каналізаційна система роз’єднана. По одному тунелю тече річка, по іншому – побутові води. Добре це, чи погано, цікаве запитання. Адже в Європі усе зливається в одне. А тут, якщо вперіщить сильна злива і доведеться робити аварійні переливи, то після очищення вода потрапляє у русло великої відкритої водойми. Діловар навіть може визначити місце аварії за запахом. Якщо тхне хлоркою – значить, вода з водоканалу. Якщо смердить прілим листям – то річкова. А як внюхає пил, стовідсотково прорвало теплотрасу.
Взагалі-то Діловару та його побратимам-діґерам плювати, що вони за свою роботу нічого не отримують фінансово. Зате який адреналінчик ловлять! Стрибки з парашутом – дитячі забавки порівняно з діґерством. Бо діґер – не діагноз, а стан душі. Небезпечне хобі у перервах між основною нудною професійною діяльністю інженера-механіка чи перебиранням папірців у офісі. Це не стосується тільки Миколи на прізвисько Конан, ліпшого друга Діловара. Бо Коля майстер спорту у важкій вазі. Професійно займається боксом. Ох і сильний же, наче бичисько.
Одного разу, коли Діловар застряг у трубі під змивачем, а Клов, – струмок, що впадає у річку Либідь, мав розливатися, то саме Конан зірвав зливну решітку і визволив бранця з пастки. Якби Коля не нагнувся, щоб зашнурувати кросівок, то де б зараз був Діловар? Напевно, на тому світі.
Так і познайомилися. Тепер вони друзі нерозлийвода. Іронія долі!
Ось і зараз Діловар нетерпляче чекає на друга. Домовилися разом полазити. Але щоб знайти під землею справді щось унікальне і нове, слід не один тиждень понюхати пил архівів.
********
— Нещодавно я читав китайську казку про підземне місто. Ніби-то там завжди світить сонце і течуть ріки. — зауважує Іван, протискаючись крізь отвір, схожий на велику сигару.
— Те, що під землею в шість разів більше води, ніж у Світовому океані, з цим я ще можу погодитись. Але світло? Звідкіля б воно тут взялося? Нісенітниця якась. Може, твої жовті очі і здатні бачити у темряві, та я так не вмію.
— Куди вже тобі, юначе! Хоч ти і Стрілець, але це не означає, що відразу ж оволодієш магією лука. — відгукнувся жовтоок. — Знаєш, Ваню, мене повністю влаштовує, що ти мене не бачиш.
— А мене – ні. Я протестую. Категорично! І далі не піду, доки не проявишся. Що б ти не було, одначе я повинен знати, з ким маю справу. — на підтвердження своїх слів Іван демонстративно всівся там, де стояв. Але одразу скрикнув і підхопився на ноги:
— От, халепа, дупу намочив! І все через тебе. Що тепер робити будемо?
— Ну, добре. Вмовив. Проведи рукою по стіні. — блиснув очима невидимий візаві. — Буде тобі світло. Ну, швидше, а то і так запізнюємося на зустріч.
Іван аж скрикнув від подиву, коли побачив довгастий шлейф світла, яке залишила на стіні його рука:
— На бога, що це таке?
— Звичайнісінькі бактерії, які вміють світитися, що ж іще. Намастись ними, і ти засвітишся.
— То були ходячі мертвяки, а я буду ходячим ліхтарем. — засміявся Іван і почав натирати відкриті частини тіла фосфоресцентними бактеріями, плавно знімаючи їх зі стін.
— А тепер твоя черга, монстре. Покажи, врешті, свою личину. Знаєш, у минулому я чимало нечисті бачив у Нижчих світах, тож мене складно здивувати. — але за мить не витримав і сплюнув під ноги:
— А щоб я здох! Ти – змій? Ого, який величезний! Часом, не той самий, який спокусив Адама і Єву у райському саду?
— Може, той, може, не той. Яка зараз різниця? — двозначно відрізала зміюка. — Ну що, тепер ти задоволений? Ми можемо повзти далі, чи у тебе є ще якісь смердючі умови?
— Я не смерд, і ніколи ним не був. — озвався Іван, прикидаючи , що в монстрові десь метрів з двадцять. Зелена луска вкривала спину, а живіт захищали жовті пластини.
— Когось ти мені нагадуєш. Але… ні те, ні інше. Словом, здивував, так здивував, якщо чесно. А ще кажуть, не роби з мухи слона. Ось тобі і «муха».
Жовті міндалевидні очі з чорними вертикальними зіницями уважно стежать за Івановою реакцією, а сам змій тим часом швидко обкручує кільця навколо залізної труби, що стирчить посеред проходу. Потім вичікувально завмирає, висунувши роздвоєного язика і сичить:
— Ні, свого імені я тобі не скажу. Не вмовляй. Це – таємниця.
— Овва! Гаррі Поттер нервово гикнув у туалеті. Не хочеш, діло твоє. Однак, я повинен до тебе якось звертатися. — і, не довго думаючи, випалив:
— Будеш Жовтобрюхом! Тільки не кажи, що тобі не подобається. Як на мене, ідеально!
— Ідеально буде, якщо ми вчасно дістанемося потрібного місця, розумнику. Через твою впертість ми вже втратили чимало дорогоцінного часу. Тож хапайся за мого хвоста і поїхали! По дорозі усе поясню.
Хвилин десять-п’ятнадцять змій плавно ковзав пластинчатим пузом по підземних тунелях, віртуозно оминаючи перешкоди. Але на одному з крутих поворотів Ваня не втримався, підстрибнув і набив чималу ґулю на тім’ячку:
— Легше, Жовтобрюху, легше. Не мішок з просом везеш. Нам ще далеко? Знаєш, я втомився нюхати сморід підземелля.
— А пекельний сморід понюхати не бажаєш? — зло парирував змій, ще раз для закріплення ефекту, підкинувши Івана до стелі. — А то можу передумати і змінити курс на п’ять поверхів нижче.
#154 в Містика/Жахи
#1113 в Фентезі
#280 в Міське фентезі
магія пригоди подорож бандити боги бійки, магічні артефакти, українська міфологія
Відредаговано: 14.07.2021