Розділ 2 Бери своє, і йди

Розділ 2

Бери своє, і йди

Як хочеться зануритись

У те, чого нема.

І знати, що людина

Біля тебе саме та.

(«На острові чекання»

муз. В. Хурсенка)

Людина не може уявити те, чого нема? Брехня. Може, і повинна. І не уявити, а відчути. Уява ні до чого там, де швидкоплинні потоки повноводної ріки підсвідомості волають про греблю інформаційного знущання, якою загарбники загатили доступ до істинних знань.

Іван сидить у засідці і чекає. Чекає на Фенікса, який ось-ось має з’явитися і з цікавістю роззирається навсібіч. Оця гора, Правічний Дуб, жовтооке створіння у дуплі Дуба – це також плід його уяви? І Микола, і Морена, і Нія, і все, що довелося пережити, щоб повернути своє по праву, також вигадка його підсвідомості?

На думку спадають рядки популярної пісні гурту «Антитіла»: «Бери своє і йди. Великі кроки, великі й думки. Нікого не питай. Тут все одно ніхто не знає, де Рай.» А Пуп Землі ось він, під ногами. Велика гора Меру. Чи, може, усе-таки Миру? Підміна понять – звична історія у земному вимірі. Кручу-верчу, заплутати хочу. Так?

Працюючи Ловцем Загублених Душ у Яги, Іван втратив звичку дивитися у небо. А й справді, що то летить? Чи, може, пливе? Бо корабель не може літати. А те, що в небесному куполі саме морський корабель, не підлягає сумніву. Тільки повітряне судно занадто величезне і дивне. Шкода, ніколи роздивлятися.

Наближається червоняста крапка, поступово збільшуючись у розмірах. Ваня усім тілом притискається до стовбура. Фенікс! Нарешті. Ще один універсальний символ безсмертя, де смерть воскресає з попелу. Чому ж птаха летить саме сюди, до  Правічного Дуба? Невже правдива інформація про те, що ритуальне гніздо Фенікс в’є із запашної деревини і смоли, а потім підставляє під палаючі сонячні промені і сидить. Сидить, доки не згорить ущент у полум’ї. Щоб згодом воскреснути на своїх рештках, вивільняючи Дух із Потойбіччя.

Іван намагається детально розгледіти прибульця, поки той півнячим дзьобом викльовує дубову кору і виблискує на Сонці масною ластів’ячою спинкою.

Ніс свербить. А кора дійсно досить приємно пахне. Аромат – щось середнє між ладаном та п’янкими степовими травами. Іван обережно чухає носом по стовбуру, але це не допомагає:

 — Апчхи! — здається, у Вані алергія на ладан. Ось він і попався. Засідка коту під хвіст.

Фенікс кидає відколупувати кору і підводить голову. Шпори на його ногах загострюються, гребінець на голові виструнчується, наче ірокез у індійського апача, а під крилами народжується вітер.

Іван у розпачі: « Невже птах злякався і зараз втече? Тільки цього мені бракувало. Жовтоокий тоді зі світу зживе. Провалив операцію. Скаже: Ну ти і свиня, Іване. Доведеться тепер тебе самого смалити, чи то пак спалити. Щоб у сотий раз не переписувати світову історію.»

Ой! Іван надто перейнявся ймовірними наслідками ситуації і не помітив, як п’ятикольорова птаха злетіла, опинившись прямо перед шпигуном:

— Що, ніс почухати? А то я це миттю! – голос у Фенкса мелодійний, наче колискова пісня. — Здається, той орган у тебе занадто довгий, тож доведеться його вкоротити. Як гадаєш, Стрільцю?

«От, холера, звідки птах знає про…»

 — Я усе знаю. — Жарптаха безцеремонно перебиває Іванові роздуми. — Від початку і аж до кінця світів. Лук підніми, а то ворона вкраде. Чи ти не боїшся крадіїв, бо і сам такий? Хотів моєю пір’їною розжитися, але не вийшло. Так? Але навіщо красти? Попрохав би чемненько, я б і поділився, скажемо так, на добровільних  засадах. Безкоштовно і безболісно. А тепер доведеться носа відрізати. Як плату за сакральну науку.

 — А, може, не треба? — Ваня округлює очі від кепської перспективи стати сумнозвісною Варварою. Задкує, і несподівано натикається на пеньок, що, наче дуля, стирчить із землі, і в результаті  беркицяється на спину.

— Треба, Ваню, треба! — продовжує стращати Фенікс, насуваючись на юнака, ніби розлючений бик на невправного тореадора. Невже ти думав, що тобі це так минеться? А як же заповіді на Скрижалях: «Не вбий», «Не вкради». А як же мій ритуал самоспалення, на який ти, юначе, в прямому сенсі начхав? Ні, голубе, за усе це тобі доведеться заплатити. Тобі що, шкода шматка носа? Га, питаю?

— А, може, пошукаємо інші варіанти? — Іван вже внутрішньо опанував себе, хоч м’язи тіла  по-зрадницьки тремтіли від напруження. — «Краще на дупці посидіти, поки ноги перестануть трястися. Та і земля тут тепла.» —  Ваня зловив метелика, що необачно присів поруч на різнобарвну квітку і, як нічого не було, почав роздивлятися комаху.

— Дурником прикидаєшся? Одначе, юначе!

— А дурникам завжди щастить! — з викликом у голосі парирував Іван, почісуючи ніс і змахуючи з очей рясні сльози. А сам подумав: «Ох же і свербить, зараза. Треба терміново щось вирішувати, а то я тут від алегрії дуба дам. А й справді, чого це Правічний Дуб мовчить? Як поради давати, так він перший, а як заступатися, так одразу в кущі.»

— Даремно ти так на мене, Стрільцю! — заскреготало у верховітті. — Ми тебе просто випробовували.

— Я що вам, борщ, щоб мене випробовувати? — скривився Іван.

— Борщ, не борщ, а юшка смачна зварилася. — підсумувало жовтооке створіння, кліпаючи очима із темного дупла. — Моральні принципи твої, Ваню, міцними виявилися.

 — Що і треба було довести. — і собі схвально піддакнув Фенікс, пригладжуючи дзьобом настовбурчене пір’я на крильцях. — А як на мене, вам, шановне панство, конче необхідно було довести мене до божевілля! — юнак полегшено засміявся і зіп’явся на ноги. — Виходить, що я заслужив пір’їну?

— Виходить, що так. — в один голос підтвердили надприродні екзаменатори.

— Сьогодні тобі пощастило. Тримай трофей, але більше мені не попадайся. — Фенікс крутнувся і зронив червонястий подарунок. — А зараз тпрусь звідси! Не заважай мені самоспалюватись.