18 Розділ Заклик війни.

Варлоса й Гріма викинуло за межі лісу, мов дві зламані іграшки. Вони впали на холодну, вологу землю, перевертаючись у багні, ковтаючи повітря, яке здавалося густішим за дим. Ліс залишився позаду — темною стіною, що мовчки спостерігала за їхнім падінням, ніби сама природа відвернулася від них.

Варлос лежав кілька секунд нерухомо, а потім різко підвівся, зірвавшись на ноги, мов поранений звір.

— Ааааааааааа!!!

Його крик розірвав простір навколо. У ньому не було слів — лише злість, біль і відчай, що накопичувалися в ньому занадто довго.

— Як це мені вже набридло… — голос зірвався на хрип. — Завжди… завжди мене зраджують!
Він ударив кулаком у землю, не відчуваючи болю. — Завжди, чуєш?!

Грім повільно підвівся поруч. Він був так само брудний, так само виснажений, але в його рухах ще залишалася стримана сила. Він підійшов ближче й поклав важку руку Варлосу на плече — не як наказ, а як знак: ти не один.

— Варлосе… — тихо промовив він. — Я тебе розумію.

Варлос різко повернувся до нього. В очах стояла лють, але під нею — страх.

— Як мені тепер врятувати її?! — вигукнув він. — А якщо він зашкодить їй… якщо хоч пальцем торкнеться…
Голос зламався. — Тоді все, що я зробив… усе це було марно.

Грім не відвів погляду.

— Ми її врятуємо, — твердо сказав він. — Обов’язково. Навіть якщо для цього доведеться стерти цей ліс із лиця землі.

Варлос повільно видихнув. У цих словах не було пафосу — лише холодна обіцянка.

— У тебе є ідеї? — глухо запитав він.

Грім мовчки потягнувся за спину. З-під уламків плаща він витягнув темний, подряпаний горн. Той виглядав старим, але від нього йшло важке, тиснуче відчуття — ніби всередині щось чекало.

— Є одна, — промовив Грім. — Ноктюрнал із душ, які ми збирали в чистилищі, створював собі армію. Понівечену, зламану, але цілковито підконтрольну цьому горну.

Варлос здригнувся, переводячи погляд на річ.

— Але ж цей горн був у тебе… — повільно сказав він.

— Так, — кивнув Грім. — Бо я був під чарами Ноктюрнала. Він готував мене… хотів зробити своїм генералом. Хотів, щоб я повів цю армію на землю живих.

Кілька секунд стояла тиша.

— Тобто… — Варлос підняв очі. — У тебе є армія?

Грім стиснув горн так, що побіліли пальці.

— Так, — відповів він. — Армія з душ, зламаних болем, з’їдених люттю. Душ, яким уже нічого втрачати. І якщо їх покликати…
Він підвів погляд. — Вони розірвуть усе, що стане на їхньому шляху.

Варлос ще мить мовчав, дивлячись на темний горн у руках Гріма. Колись він би відвернувся від такої сили. Колись він би сказав, що не має права вирішувати долі інших, навіть зламаних душ. Але ті колись згоріли разом із Брієною, разом із селом, разом із вірою в справедливість цього світу.

Він повільно підвів погляд.

— Знаєш… — почав Варлос тихо, але в його голосі вже не було сумніву. — Раніше я б ніколи не погодився з цією ідеєю. Я б назвав її божевіллям.

Він зробив крок уперед, і в його очах спалахнуло рішуче, холодне світло.

— Але тепер я не бачу іншого виходу.
Кулак стиснувся. — Нам варто стерти їх із лиця землі. Усіх. І врятувати Брієну — за будь-яку ціну.

Грім уважно дивився на нього кілька секунд. У його погляді не було страху — лише розуміння. Він повільно зняв горн зі своєї руки й простягнув його Варлосу, наче передавав не річ, а вирок.

— Тоді… — промовив він глухо, — хай розпочнеться відплата за все наше страждання.

Варлос прийняв горн. У ту ж мить холодний метал відгукнувся в його долонях дивним тремтінням, ніби впізнав нового володаря. Повітря навколо стало важчим, а тиша — глибшою. Здавалося, сам світ затамував подих.

Варлос підніс горн трохи вище, відчуваючи, як у грудях знову підіймається та сама сила — не сліпа лють, а темна, зосереджена рішучість.

Це був уже не крик болю.
Це було рішення, після якого вороття не існує.

Варлос повільно підніс горн до губ. Холодний метал торкнувся шкіри, і на мить світ завмер, ніби саме буття затамувало подих. Його груди наповнилися повітрям, серце вдарило важко й глухо — і він подув.

Звук вирвався не просто з горна — він прорізав простір. Глухий, дикий, спотворений болем і люттю рев прокотився лісом, відбиваючись від стовбурів дерев, від каміння, від самої землі. Листя затремтіло, птахи зірвалися з гілок, а ґрунт під ногами ледь відчутно здригнувся. Цей поклик був старішим за мови, старішим за богів — і він кликав не живих.

Далеко в гущавині лісу Кор різко зупинився. Його вуха сіпнулися, очі розширилися від жаху.

— О ні… — прошепотів він, відчуваючи, як знайомий холод повзе вздовж хребта.

Не вагаючись ані миті, Кор рвонув з місця, мчачи до дому батька так швидко, ніби сам звук переслідував його по п’ятах.

Сейгор сидів, похмуро вдивляючись у візерунки рун на дерев’яній підлозі, коли Кор влетів на галявину, задиханий, з тривогою в голосі.

— Батьку! — вигукнув він. — Вони викликають армію Ноктюрнала!

Сейгор повільно підвів голову. Його обличчя скам’яніло, наче він почув саме те, чого боявся найбільше.

— Дідько… — глухо мовив він. — Цього я й остерігався.

Він підвівся, спираючись на посох, і поклав руку Кору на плече.

— Ходімо, синку. Час ховатися минув.

Разом вони вийшли на галявину. Повітря вже змінилося — воно стало важким, насиченим передчуттям катастрофи. Сейгор підняв голос:

— Рейсоне! Ходи сюди!

З тіні між деревами вийшов Рейсон. Його погляд був насторожений, а пальці інстинктивно торкнулися землі, ніби він уже відчував, як ліс нервово здригається під ногами.

Арія тим часом залишалася на порозі дому. Вона мовчки спостерігала за всім, притискаючи до грудей мішечок із душами. Тонка тканина ледь світилося зсередини золотавим теплом, і її пальці тремтіли — чи то від страху, чи від передчуття неминучого.

Сейгор повернувся до Рейсона, і в його голосі більше не було сумнівів.