17 Розділ Зрада.

Варлос і брати мчали крізь темний ліс, розрізаючи ніч, мов леза. Гілки били по тілах, коріння вискакувало з-під ніг, але жоден із них не сповільнював ходу. Кор, найлегший і найшвидший, рвонув уперед, майже зникнувши між деревами, його рухи були різкими й пружними, немов у справжнього лиса. Грім і Варлос бігли трохи позаду, по обидва боки, тримаючи один одного в полі зору, відчуваючи присутність союзника навіть без слів.

І раптом ніч розірвав крик.

— Я її бачу! — вигукнув Кор. — Вона в лисиці!

Ці слова вдарили Варлоса сильніше за будь-яку магію. Він відчув її — не очима, не слухом, а десь глибоко всередині, там, де ще жила Брієна. Відчуття було різким, болісним, але водночас таким рідним, що він без жодних сумнівів рвонув уперед, просто на звук, не розбираючи дороги.

Грім різко змінив напрямок і кинувся слідом за Варлосом, важко ступаючи, але впевнено, мов звір, що знає: здобич близько. Кор, тим часом, намагався наздогнати лисицю, петляючи між деревами, зриваючи мох і листя.

— Лови її! — загримів Грім.

З його рук із глухим брязкотом зірвалися ланцюги — важкі, темні, обвиті навколо зап’ясть. Вони розмотувалися на бігу, залишаючи за ним металевий шлейф, готові в будь-яку мить зімкнутися пасткою.

Варлос різко змінив траєкторію, пішов навпростець, свідомо зрізаючи шлях. Він знав ліс, відчував його рельєф, і коли між стовбурами мигнула рудувата тінь, час для нього ніби сповільнився.

Стрибок.

Лук сформувався в його руках миттєво, ніби був продовженням тіла. Золота тятива натягнулася за одну мить. Постріл — різкий, сухий, мов удар грому. Стріла зірвалася вперед, розтинаючи повітря, немов блискавка.

Та Арія встигла.

Вона різко відстрибнула вбік, її тіло в повітрі перекрутилося з хижацькою спритністю, і стріла врізалася в землю. Удар був настільки потужним, що ґрунт вибухнув, розкидаючи каміння й грудки землі, дерева навколо здригнулися, а повітря наповнив глухий гуркіт.

— А-а-а-а!!! — заревів Варлос, не стримуючи люті.

Цей крик був не просто злістю — у ньому було все: страх втратити її знову, ненависть, біль і рішучість. Він рвонув далі, не зупиняючись ні на мить.

Арія, задихаючись, вискочила на галявину перед домом-деревом.

— Сейгоре!!! — крикнула вона, спотикаючись, уся в пилу й листі.

Усередині дому Сейгор здригнувся ще до того, як усвідомив почуте. Серце стиснулося від одного лише відчуття наближення чогось неминучого. Разом із Рейсоном він вибіг назовні.

Перед ними стояла Арія — виснажена, з переляканими очима, притискаючи до себе мішечок.

І тієї ж миті з лісу, мов буря, вирвалися Варлос і брати.

Повітря між ними загусло.

Зустріч, якої вже ніхто не міг уникнути, почалася.

Хвилина тиші зависла між ними, важка й гнітюча, мов перед грозою. Ліс ніби завмер: не шелестіло листя, не тріщали гілки, навіть дихання здавалося надто гучним. У цій тиші першим не витримав Кор.

— Батьку… — вирвалося з його грудей, майже пошепки, крізь сльози.

Це слово вдарило Сейгора сильніше за будь-яку зброю. Він застиг, немов скам’янів, не в змозі ні кроку зробити, ні відповісти. Кор повільно рушив до нього, обережно, ніби боявся, що видіння розсиплеться, якщо він підійде надто різко.

— Коре, стій! — вибухнув Грім, і в його голосі було стільки люті, що повітря наче здригнулося. — Не підходь до цього покидька!

Він кричав, зриваючи голос, але Кор не чув. Світ для нього звузився до однієї постаті — до батька, якого він не бачив століттями, тому як в чистилищі століття проходив як рік на землі, попри біль і зраду. Він підійшов ближче й раптом обійняв Сейгора — міцно, відчайдушно, так, ніби чекав на цю мить усе своє зламане життя.

Сейгор здригнувся. Його руки зависли в повітрі на мить, повну страху й сорому, а потім обійняли сина у відповідь.

— Синку… — тихо вимовив він, і в цьому слові було більше болю, ніж у тисячі криків.

Варлос мовчки спостерігав за сценою, але в ту ж мить перевів погляд на Гріма. Той стояв, мов натягнута струна, стискаючи ланцюги так сильно, що метал врізався в плоть. Кров повільно текла по його долонях, але він цього навіть не помічав.

— Зрадник!!! — заревів Грім і рушив уперед, кожен його крок був наповнений наміром убивства.

— Стійте! — різко вигукнула Арія.

Вона зробила крок уперед, і в її руках з’явився мішечок. Коли Варлос побачив золотисте сяйво душі Брієни, світ для нього на мить потьмарився. Серце стиснулося, і він, не думаючи, схопив Гріма за руку.

— Будь ласка, стій… — глухо промовив Варлос. — У них Брієна.

Грім різко зупинився. Його подих був важким, рваним, очі палали ненавистю, але він не зрушив з місця. Сейгор повільно перевів погляд на Гріма.

— Я розумію твою злість, синку… — сказав він тихо, але твердо. — Я тисячу разів пожалів за скоєне. Кожен день, кожну ніч.

Він зробив крок уперед, не відпускаючи Кора.

— Але зараз у нас є шанс. Шанс возз’єднати нашу родину… так, як було колись.

Грім повільно підняв на нього погляд. У його очах не було ані жалю, ані вагання — лише холодна, випалена ненависть.

— Йди до біса, — коротко промовив він. — У мене є можливість убити тебе.

І ця можливість висіла в повітрі, гостра, мов лезо, готова будь-якої миті впасти.

— Ні… не варто мене вбивати, синку. — голос Сейгора був тихий, майже втомлений, без звичної владної інтонації. — Зараз ми разом. Ми знову разом.

Кор здригнувся, ніби ці слова торкнулися найболючішого місця в його серці. Він зробив крок уперед, потім ще один, дивлячись на Гріма очима, повними благання.

— Грім… — голос Кора тремтів. — Я тебе прошу. Пробач батькові. Хоч раз…

Грім різко обернувся. Його очі палахкотіли люттю, вени на шиї напружилися, а пальці так сильно стискали ланцюги, що метал скрипів.

— Завались, — прохрипів він. — Інакше я і тебе вб’ю.

У повітрі повисла тиша — густа, важка, мов перед грозою. Варлос відчув, як напруга ріже легені при кожному вдиху. Він повільно перевів погляд на Арію. Її постать здавалася неприродно спокійною на тлі цієї ненависті.