15 Розділ. У пошуках Брієни

Варлос і брати з’явилися серед спаленого селища, немов виринувши з самого попелу. Повітря тут було важким і гірким — запах диму, крові й зруйнованого життя ще не встиг вивітритися. Обгорілі балки хат стирчали, мов кістки, а тліюче вугілля під ногами тихо потріскувало, ніби селище ще намагалося дихати.

Посеред цієї мертвої тиші лежало тіло Ноктюрнала — тепер уже не бога, а порожня оболонка, позбавлена сили й страхітливої величі. Його плащ був розірваний, затьмарений попелом і пилом.

Грім підійшов першим. Його кроки були важкими, сповненими давньої ненависті. Він зупинився над тілом, мовчки вдивляючись у нього кілька секунд, а потім різко харкнув просто на плащ Ноктюрнала.

— Пізно, — глухо мовив він. — Усе пізно.

Він обернувся до Варлоса.

— Що він сказав перед смертю? — спитав Грім, і в його голосі змішалися злість і тривога.

Варлос повільно перевів погляд із тіла на обвуглений обрій.

— Він сказав, що все одно вона мені не дістанеться… — відповів він важко. — І випустив душу моєї дівчини.

Кор здригнувся, зробив крок ближче.

— Куди вона полетіла? — спитав він швидко, майже з надією.

— У напрямку лісу, — відповів Варлос, не вагаючись.

Грім кивнув, стискаючи кулаки. Його роги ледь здригнулися, ніби від внутрішнього напруження.

— Тоді вирушаємо у ліс, — коротко промовив він.

Без зайвих слів вони рушили в темряву між деревами — туди, де зникло останнє світло Брієни, і де на них чекала не просто дорога, а новий етап полювання. Не за кров’ю — за надією.