14 Розділ Чистилище

Варлос ще довго дивився в той бік, куди зникло золоте світло душі Брієни. Ліс повільно повертався до тиші, але для нього світ ніби зупинився в одній точці — там, де вона щойно була. Повітря ще зберігало її тепло, її присутність, і Варлос відчував це кожною клітиною свого тіла.

— Я близько, кохана… я вже близько, — тихо прошепотів він, ніби давав клятву не їй, а самому світові.

Він повернувся й підійшов туди, де ще мить тому стояв Ноктюрнал. Від темного бога не залишилося нічого — лише оленьячий череп, тріснутий, мертвий, позбавлений будь-якої величі. Той самий череп, який колись був символом страху й влади. Варлос нахилився, підняв його обережно, майже з відразою, і в ту ж мить відчув дивне коливання в повітрі. Воно було холодним, неприродним, ніби сама реальність дихала інакше.

Ці хвилі не мали форми, але тиснули на свідомість, змушували серце битися повільніше. Варлос заглянув усередину черепа — і завмер. Там, де не мало бути нічого, розстилалася жовта трава, суха й нежива, мов спогад про світ, який давно помер.

Не до кінця розуміючи чому, керований інтуїцією, він підняв череп і надів його, наче маску.

І в ту ж мить світ зник.

Варлос кліпнув — і вже стояв у дивному місті. Навколо панувала мертва тиша, така глибока, що вона дзвеніла у вухах. Жодного подиху вітру, жодного руху. Землю вкривала та сама жовта трава, суха й холодна на вигляд, а повітря пронизував незрозумілий холодок, що повз шкірою, ніби попереджав: тут він гість, і не бажаний.

Варлос повільно озирнувся, відчуваючи, що зробив крок туди, звідки вже може не бути простого повернення.

Варлос рушив уперед по цій дивній, мертвій поляні. Кроки відлунювали глухо, ніби земля під ногами була не ґрунтом, а спогадом про нього. Тут не було нічого — жодного дерева, жодного каменя, жодної ознаки життя. Лише жовта трава, застигла в безвітрі, і холод, який не торкався тіла, а повз просто крізь душу.

І раптом щось сіре промайнуло збоку.

Варлос різко перевів погляд. Світло — тьмяне, нестабільне, наче полум’я, що от-от згасне. Він повільно підійшов ближче й побачив хлопчика. Той стояв, ніби не до кінця існуючи: його тіло розривалося у сірому сяйві, контури тремтіли, розсипалися й знову складалися, мовби світ не міг вирішити, чи дозволити йому залишитися.

Хлопчик був наляканий. Його очі, великі й порожні, дивилися не на Варлоса — крізь нього, ніби він бачив щось значно страшніше.

— Хлопчику… ти хто? — обережно промовив Варлос.

Душа здригнулася, наче від удару. Хлопчик різко обернувся, і його голос вирвався з грудей із дивним відлунням, ніби говорило одразу кілька голосів.

— Будь ласка… не віддавайте мене їм… благаю… — крик був сповнений паніки й відчаю.

У цю мить Варлос усе зрозумів. Це було чистилище. А хлопчик — ще одна заблукала душа, приречена тікати, доки її не знайдуть.

На горизонті поляни з’явилася постать.

Велика. Темна. Вона не поспішала — йшла впевнено, неминуче, так, як ідуть ті, хто знає, що здобич нікуди не дінеться. Холод у повітрі посилився, тиша стала густішою, майже задушливою.

Хлопчик побачив її й здригнувся всім своїм нестабільним тілом. Без слова він розвернувся й кинувся тікати, розсипаючись у сірому світлі на кожному кроці.

Варлос не рушив за ним.

Він повільно випростався й пішов назустріч темній постаті.

Коли Варлос підійшов ближче, темрява перед ним остаточно набула форми. Те, що стояло навпроти, було значно більшим і масивнішим за нього самого — істота, в якій дивним і моторошним чином поєднувалися тварина й людина. Тіло — людське, широке, міцне, наче витесане з каменю, а поверх нього — темна, густа шерсть, що поглинала світло. Обличчя — цапине, витягнуте, з холодними очима, в яких не було ані співчуття, ані жалю. Над головою здіймалися великі закручені роги, важкі й загрозливі, мов знак давньої сили.

Від істоти йшов тиск. Не фізичний — екзистенційний, ніби саме її існування витісняло все інше.

— Звідки у тебе маска нашого бога? — пролунало низьким, хрипким голосом, у якому відчувалася настороженість.

Варлос не відвів погляду. Він стояв рівно, спокійно, ніби перед ним не було нічого, чого варто боятися.

— Я одним вистрілом убив вашого бога, — коротко й холодно відповів він.

На мить повітря між ними ніби застигло. Істота повільно вдивлялася в нього, ніби намагалася зазирнути глибше, переконатися, що це не брехня. А потім її коліна зігнулися, і вона схилилася, визнаючи сказане.

— Якщо це правда… — промовила вона вже іншим тоном, — тоді ти наш новий бог.

Варлос ледь помітно підняв брову.

— Он як… — тихо мовив він. — Тоді скажи мені своє ім’я.

— Я Грім, — відповіло створіння. — Мисливець у чистилищі.

Це ім’я вдарило Варлоса, мов спогад. Він здригнувся, але швидко взяв себе в руки.

— Якщо ти Грім… — промовив він повільно, — то в тебе є брат. Кор.

Грім підняв голову. У його очах на мить з’явився подив.

— Так, є, — відповів він з очевидною цікавістю. — Але звідки ти це знаєш?

— Я знайомий з вашим батьком, — сказав Варлос.

У погляді Гріма щось потемніло. Його губи розтягнулися в зловісному напівусміху.

— Сподіваюсь, ти його вбив, — прохрипів він.

— Ні, — спокійно відповів Варлос. — Поки що не вбив. Але поранив.

Ці слова зависли в холодному повітрі чистилища, мов обіцянка, яку ще належало виконати.

— Таких, як він, варто вбивати… — глухо додав Грім, і в цих словах не було пафосу — лише втома, вистраждана роками.

Варлос уважно подивився на нього, не з осудом і не зі співчуттям, а з розумінням.

— Я розумію, — спокійно промовив він. — Він наробив багато дурниць. Більше, ніж може витримати будь-яка душа. Але, хоч як би там було… це твій батько.

Грім різко видихнув. Його плечі напружилися, а голос, коли він заговорив знову, став хрипким, наче ці слова довго рвалися назовні й нарешті знайшли шлях.