13 розділ Стріла, що вбила бога

— Мамо, сиди в домі й не виходь! — крик Варлоса прорізав повітря, тріснув, мов натягнута струна.

Вона стояла в дверях, бліда, з тремтячими руками, але кивнула.
— Добре, синку… бережи себе, — її голос був тихий, зламаний, але в ньому ще жевріла надія.

Варлос вийшов надвір — і світ перед ним горів.

Селище, де колись пахло хлібом і яблуками, тепер було суцільним морем вогню. Хати тріщали, дах за дахом провалювався всередину, іскри злітали в небо, мов прокляті зорі. На вулицях вовки — великі, чорні, з очима, повними хижого світла — догризали знесилених селян. Крики змішувалися з гарчанням і тріском палаючого дерева.

— СТІЙТЕ!!! — Варлос закричав так, що навіть полум’я ніби здригнулося.

Вовки зупинилися. Один за одним вони підняли голови, повільно повернули морди в його бік. Їхні пащі були в крові, а подих клубився парою, наче саме пекло дихало крізь них.

— Досить… — його голос став холодним, твердим. — Забирайтеся.

У відповідь — лише низьке гарчання. Звірі не відступили. Вони стискали коло, лапи впиралися в багнюку, готові до стрибка.

Варлос повільно підняв руку. З повітря згустилося синє сяйво, лук сформувався сам, слухняний його волі. Тятива затремтіла.

— Я сказав… досить.

І саме в цю мить з диму, з попелу, з самого серця пожежі вийшла постать. Полум’я розступалося перед ним, наче перед господарем. Темний плащ коливався, а під ним відчувалася присутність чогось древнього, голодного.

— Ми ж домовлялися про співпрацю, — голос Ноктюрнала був спокійний, майже лагідний. — Мій юний друже.

Варлос повільно перевів на нього погляд. У його очах не було страху — лише лють і втома.

— Вистачить, — сказав він глухо. — Вистачить з мене твоїх ігор.
Він натягнув тятиву ще сильніше.
— Випусти Брієну. Просто зараз. І я не вб’ю тебе.

Повітря між ними напружилося так, ніби світ затамував подих.

— А якщо не випущу — що тоді? — спокійно, майже з цікавістю мовив Ноктюрнал.

Варлос відчув, як щось у ньому остаточно ламається. Лють, яку він стримував від тієї ночі, коли вогонь пожер Брієну, рвонула назовні, мов буря.

— Тоді я зітру тебе з лиця цього світу, — прогримів він, і сині прожилки на його тілі спалахнули яскравіше.

Ноктюрнал усміхнувся. Не злісно — хижо.
— А ти справді думаєш, що здатен на це?

— От і перевіримо, — коротко відповів Варлос, міцніше стискаючи лук.

— Чудово… — голос темного бога задзвенів від насмішки. — Я давно не розважався.
Він повільно розвів руки. — Розійдіться.

Вовки, ніби тіні, беззвучно відступили, утворивши коло. Полум’я навколо затихло, повітря стало густим, мов перед грозою. Ноктюрнал став у дивну, неприродну стійку, і з-під його плаща виплеснулося зелене світло — древнє, отруйне, таке, від якого в’янула сама земля.

— Хочеш бійки — ти її отримаєш… АСАЛОР! — закляття розірвало ніч.

Із його долонь вихопилися шипи, мов живі істоти, вкриті слизьким отруйним сяйвом. Вони з шипінням рвонули до Варлоса.

Тіло мисливця зреагувало раніше за думку. Він відстрибнув убік, перекотився по мокрій землі, відчув, як один із шипів прошив повітря там, де щойно була його голова. У ту ж мить він натягнув тятиву.

Вистріл.

Синя стріла, мов блискавка, розсікла простір — але Ноктюрнал лише змахнув рукою. Стріла розсипалася на іскри, не досягнувши цілі.

— Повільно, — засміявся бог мороку. — Ти ще вчишся.

Варлос підвівся, очі палали.
— Я вчуся вбивати богів.

Щось у погляді Варлоса було не таким. Не людським. І саме це вперше за вічність змусило Ноктюрнала відчути щось незнайоме — не біль, не лють… неспокій. Він на мить завмер, ніби прислухаючись до власної суті, а потім різко випростався, відганяючи це відчуття, мов слабкість.

— Як би там не було, — прогримів він, здіймаючи руки до неба, — дух ніколи не переможе бога.

Повітря здригнулося, і з темряви знову сипонув град отруйних шипів. Вони летіли, мов злива, свистіли, розрізаючи ніч. Варлос рухався інстинктивно — стрибок, перекат, ще один — і водночас його руки працювали без зупину. Стріли злітали одна за одною, сині спалахи прорізали морок, змушуючи Ноктюрнала безперервно відбивати їх рухами, схожими на ліниві, але точні удари хижака.

Та одна стріла таки знайшла шлях.

Вона врізалася в плече Ноктюрнала, глибоко, по-справжньому. Бог мороку здригнувся. З рани повільно потекла кров — золота, важка, сяюча, немов розплавлений метал. Він опустив погляд, не одразу усвідомлюючи побачене.

— …Ні, — прошепотів він, а потім вибухнув криком. — Це неможливо!

Він різко смикнув плечем, вириваючи стрілу, і його погляд уп’явся у Варлоса, сповнений не стільки гніву, скільки образи.

— Це я дав тобі силу! — заревів він. — Ти мав дякувати мені, як батькові!

І тоді його голос став холодним, наказовим:

— Взяти його.

Вовки рвонули з усіх боків. Варлос стріляв без пауз — кожна стріла знаходила ціль, кожен постріл валив чергового звіра, але їх було надто багато. Один настрибнув ззаду, вчепився зубами в руку, що тримала лук. Біль був пекучий, рвучкий. Варлос заревів, але не впав. Інший вовк збив його з ніг, вхопив за ногу, третій здавив плече. Його притиснули до землі, розтягнули, мов здобич.

На мить він зрозумів: ось він, кінець.

Ноктюрнал повільно підійшов, ступаючи по тліючій землі, його тінь накрила Варлоса, мов похоронний саван.

— Як ти посмів кинути виклик самому богу мороку? — насмішливо промовив він, схиляючись ближче.

Варлос підвів голову. Його обличчя було в крові й багні, але в очах не було благання. Лише холодна, випалена правда.

— Я відчув твій страх, — прохрипів він. — Від тебе смердить ним, боже мороку… Саме тому ти й покликав своїх цуценят. Сам ти вже не впевнений, чи здатен мене зламати.

— Та як ти смієш! — заревів Ноктюрнал, і в його голосі вперше прорізалася істерична нота.