12 Розділ Прихід додому

Ноктюрнал пішов — і його постать повільно розчинилася в темряві лісу, немов її ніколи й не було. Та тиша тривала недовго. З тієї ж самої темряви, з-поміж дерев і тіней, почали виринати вовки — чорні, мов ніч без зірок. Їхні очі палали криваво-червоним світлом, а в поглядах читався голод, дикий і нетерплячий.

Вони вистрибували з мороку один за одним, безшумно, хижо, кружляючи навколо Варлоса тісним кільцем, ніби чекали лише одного — наказу. Їх було багато. Десятки. Порахувати неможливо. Здавалося, сам ліс наповнився тінями, і кожна з них дивилася на нього.

Та страх не торкнувся його серця. У душі Варлоса палахкотіло інше — чисте, пекуче відчуття помсти. Воно зігрівало, вело вперед і не залишало місця сумнівам. Не озираючись, не сповільнюючи кроку, він рушив прямою дорогою до селища, несучи з собою темряву, що йшла слідом.

Вовки рушили слідом за Варлосом, не відстаючи ні на крок. Вони супроводжували його шаленим виттям і глухим риком — звуками, від яких холола кров. Те виття було настільки моторошним, що докотилося аж до домівки Сейгора, прорізаючи ніч і ліс, немов передвісник біди.

— Ви це чуєте? — вигукнув Рейсон, напружено прислухаючись.

— Вовки? — невпевнено додала Арія.

— Ні… це щось гірше, — тихо промовив Сейгор, вдивляючись у вікно.

Ліс за склом ніби затягувався живою темрявою, густою й неспокійною. У ту ж мить на вулиці почав накрапати дощ — повільний, холодний, такий самий, як того дня, коли палала Брієна. Краплі били по землі, по дахах, по пам’яті.

Варлос ішов, не зупиняючись. Крок за кроком він дістався до того самого озера. Вовки слухняно завмерли позаду нього, мов тіні, прив’язані до його волі. Попереду вже виднілися перші домівки селища.

Варлос схилився й подивився у воду. Озеро було темним — непроглядним, важким. Не таким світлим і тихим, яким було тієї ночі з Брієною.

— Можливо… це і є моя душа, — прошепотів він сам до себе. — Вона так потемніла… Що зі мною відбувається?

Та відповіддю став раптовий рик і нове виття вовків. Гнів знову прорвався крізь нього, до самих кісток. Спогади — вогонь, крики, дощ — спалахнули в голові разом. Не озираючись, Варлос рушив далі, несучи з собою лють, що вже неможливо було загасити.

Варлос пройшов повз могилу Брієни, не зупиняючись. Лише на мить його крок сповільнився — достатньо, щоб відчути холод землі під ногами й тягар імені, яке вже ніколи не пролунає живим голосом. А тоді він рушив далі, просто на селище.

Попереду вже було видно людей. Вони метушилися під дощем, заносили мокрі простирадла й полотна до домівок, сварилися, квапилися, ховалися від поганої погоди. Звичайні, живі, ще не знаючи, що їхні секунди вже відраховані.

І тут один із чоловіків підняв голову.

Його погляд зупинився на Варлосі. А потім — на вовках за його спиною. Чорна хвиля з червоними очима, що рухалася мов єдине ціле. Обличчя чоловіка миттєво втратило колір, губи затремтіли, а крик вирвався сам — різкий, панічний, приречений.

— На селище нападають! Бийте у дзвін! — закричав він на повні груди.

Варлос зупинився перед самим входом у селище. Дощ стікав по його волоссю, по обличчю, змішуючись із темрявою в очах. Він дивився на людей — і не бачив їх. Перед ним була лише пам’ять.

— Відчуйте той страх… — прошепотів він сам до себе. — Той самий, який відчувала вона.

Його голос став твердим, крижаним, мов вирок.

— Вбивайте. Знищуйте. Валіть. Переслідуйте. Розривайте.

Кожне слово било, мов блискавка, розрізаючи ніч.

— В атаку.

Вовки рвонули.

Темрява зірвалася з місця й хлинула в селище. Крики злилися з виттям, двері грюкали, хтось падав у багно, хтось намагався втекти, перечіпляючись через власний страх. Люди хапали вила, сокири, старі мечі — все, що було під руками. Вони билися не за перемогу, а за секунди життя.

Один чоловік вдарив вовка дрючком — той упав, але відразу ж на нього накинулися інші. Жінки тягнули дітей до хат, ховаючи їх за тілами, плакали, молилися, кричали імена, які губилися в хаосі. Дзвін таки вдарив — глухо, розпачливо, немов оплакував ще живих.

Варлос стояв осторонь. Він простягнув руку до повітря — і простір здригнувся. У його долоні спалахнув лук, темний, мов сама ніч. Він натягнув тятиву без вагань.

Постріл.

Стріла врізалася в найближчий дім. Удар — і солома розлетілася, полум’я миттєво охопило дах. Вогонь спалахнув жадібно, так само, як колись. 

Варлос не відвів погляду.

Дощ падав, але не гасив полум’я. Крики множилися. Відчай висів у повітрі густіше за дим. Це було не просто побоїще — це була кара. Темна, сліпа, безжальна.

І десь у глибині його серця, серед цього хаосу, щось стискалося. Але гнів був сильніший. І він ішов уперед.

Варлос рушив до свого рідного дому. Він ішов крізь вогонь і хаос, не зважаючи на крики, тріск палаючих дахів і виття вовків, що розривало ніч. Полум’я освітлювало шлях, а дощ безсило падав на розжарену землю, не здатний загасити ні вогонь, ні лють.

І ось — знайомі двері. Рідні. Закриті.

Варлос підійшов ближче й одним різким ударом вибив їх. Дерево тріснуло, двері відлетіли вбік, і в ту ж мить він почув тихий, надломлений плач.

Увійшовши до хати, Варлос побачив матір. Вона забилася в кут, тремтіла, притискаючи руки до грудей, і плакала, немов зламане дитя. Поряд стояв батько — нерухомий, блідий, із широко розплющеними очима, які дивилися просто на Варлоса, ніби на щось нелюдське.

— Це ти приніс біду в наше селище… — прохрипів він. — Он глянь, ким тебе ця відьма зробила. Ти став справжнім демоном. Тьфу.

Він плюнув на підлогу.

Варлос лише глянув на нього. І в ту ж мить кров у жилах батька ніби застигла. Повітря в хаті стало важким. Варлос зробив крок. Потім ще один. І вже стояв зовсім близько.

— Глянь мені в очі, батьку, — тихо промовив він. — Глянь.

Батько не витримав. Він заплющив очі від страху.

— Ти не батько, — додав Варлос, і в його голосі звучала шаленна лють. — Це всього лише назва.