11 Розділ Полум’я помсти

Варлос ішов густим, темним лісом так, ніби той більше не був для нього перешкодою. Гілки розступалися, коріння не чіплялося за ноги, а туман, що клубочився між деревами, слухняно відходив убік. Він машинально торкнувся плеча — там, де ще зовсім недавно палав біль від укусу й розірваної плоті, тепер була лише тепла, рівна шкіра. Жодного шраму. Лише слабке синє світіння під нею, що повільно згасало.

Варлос зупинився.

Відчуття сили накрило його хвилею — не різко, не спалахом, а глибоко, впевнено, мов усвідомлення чогось неминучого. Наче сам світ тепер важив менше, ніж його воля.

— Мене ніхто не зупинить… — тихо промовив він сам до себе. — Від сьогоднішнього дня слухатимуть мене, а не я.

У цю ж мить повітря за спиною похололо.

— Варлосе… — пролунав знайомий, липкий голос, від якого ліс ніби стиснувся. — Я бачив, на тебе напали.

Варлос повільно обернувся.

Між стовбурами, там, де тіні були густішими за ніч, стояв Ноктюрнал. Темний плащ ледь колихався, а череп оленя замість обличчя нахилився набік у майже насмішкуватому жесті. Його присутність не тиснула — вона спостерігала, вичікувала.

— Так, — холодно відповів Варлос. — Хочеш повторити їхню долю?

Ноктюрнал тихо засміявся. Сухо, без радості.

— Ні-ні, що ти… — протягнув він. — Я лише прийшов сказати, що настав час тобі підкоритися мені.

Варлос не стримав посмішки. Короткої, злої.

— Йшов би ти звідси, — промовив він, і в його голосі не було сумніву. — Інакше назад уже не вилізеш.

Темний бог на мить замовк. Потім повільно розвів руки, наче заспокоюючи ситуацію.

— Гаразд, гаразд… — мовив він з удаваною поступливістю. — Я піду. Але перш ніж це зробити… дозволь мені дещо показати.

Він зробив крок уперед, і тіні за ним здригнулися.

— Поділитися спогадами, — додав Ноктюрнал, з єхидною насмішкою. — Скажімо так… нагадати, ким ти стаєш.

Ліс завмер. Навіть вітер стих.

І Варлос відчув: що б Ноктюрнал не показав далі — це вже не буде просто спогад. Це буде випробування.

— Ну і що це? — з викликом вигукнув Варлос, зупинившись за кілька кроків, тримаючи дистанцію так, ніби сама присутність Ноктюрнала могла обпекти.

— Підійди, — спокійно, майже лагідно відповів той. — Тобі сподобається.

— Я нікуди не збираюсь підходити, — холодно відрізав Варлос, напруживши плечі. У ньому все було готове до удару.

Ноктюрнал повільно схилив голову, наче зважуючи, чи варта правда того, щоб її показувати.

— Тоді тобі доведеться повірити на слово, — промовив він. — Твоя кохана у мене. Саме тієї миті, коли ви вбивали бідолашного Раста, Грім і Кор нарешті її впіймали. Тепер вона сидить у темній, сирій камері й чекає. Чекає, поки ти за нею прийдеш.

Світ перед очима Варлоса потемнів. Лють піднялася з глибини грудей, гаряча, некерована.

— Якщо з її голови впаде хоч одна волосинка, — проричав він, — я зітру все ваше кляте чистилище разом із тобою.

— Не впаде, — спокійно відповів Ноктюрнал. — Якщо ти мене слухатимеш.

— Доведи, — різко кинув Варлос. — Доведи, що вона там.

Ноктюрнал усміхнувся й зробив крок уперед. Цього разу Варлос не відступив. Він підійшов ближче, відчуваючи, як темна сила в ньому напружується, мов звір перед стрибком. Ноктюрнал повільно розвів тканину свого плаща в ділянці грудей — і Варлос завмер.

Там не було тіла.

Замість грудей — чорна металева клітка, в якій металися сотні, а може й тисячі маленьких світлячків. Вони билися об ґрати, тремтіли, згасали й знову спалахували. Повітря наповнив ледь чутний, але нав’язливий гомін — не звук, а стогін, що проникав прямо в свідомість.

Врятуй… врятуй… врятуй…

Варлос відчув, як щось стисло йому горло. Він уже бачив ці світлячки раніше — у смерті оленятка, у загибелі Раста. Але тепер… тепер це було інакше.

— А ось той, — промовив Ноктюрнал, злегка нахиливши голову, — більш золотистий… це твоя кохана.

І тоді Варлос побачив її.

Один світлячок світився тепліше за всі інші. Він не метався, не бився об ґрати, а повільно підлетів ближче, ніби впізнав його. Варлос відчув це не розумом — кожною клітиною тіла. У грудях щось різко стиснулося, а в очах защипало.

— Брієна… — прошепотів він, навіть не усвідомлюючи, що говорить уголос.

Світлячок торкнувся ґрат, і Варлоса пронизив біль — не фізичний, а такий, що народжується з любові й безсилля. Він стояв, не відводячи погляду, і тихо, з гіркою впевненістю промовив:

— Я ніколи й не сумнівався… що твоя душа виглядатиме саме так чарівно. 

— Досить, — різко обірвав Ноктюрнал, і клітка з душами зникла під його плащем, ніби її ніколи й не було. — Цього тобі вистачить.

Він зробив крок убік, обходячи Варлоса, мов хижак, що вже знає: здобич не втече.

— А тепер слухай уважно, — продовжив він спокійно, майже діловито. — Мій перший наказ. І, повір, він тобі сподобається.

Варлос стояв нерухомо. Його кулаки були стиснуті так, що нігті впивалися в долоні, але він уже не відчував болю. У голові все ще мерехтіло те золоте світло, тепле й живе.

— Чого ти від мене хочеш? — коротко, хрипло запитав він.

— Ти повернешся туди, де колись жив, — відповів Ноктюрнал. — У те селище. Там, де тебе зрадили. Там, де вони спалили твою кохану. Там, де тепер, іронією долі, знайшли ліки від чуми.

Варлос здригнувся. Слова вдарили точніше за будь-яку зброю. Перед очима миттєво спалахнули образи: брудна площа, натовп, факели, крик, що розрізав повітря… її крик.

— Ти спалиш його до тла, — спокійно додав Ноктюрнал. — Кожен дім. Кожен закуток. Щоб від того місця не лишилося нічого, окрім попелу й страху. Але ти будеш не сам. Я дам тобі воїнів. Тих, хто не знає жалю.

Варлос відчув, як у грудях піднімається хвиля — не гнів, не біль, а щось глибше, темніше. Спогади накрили його, мов чорна вода. Він знову чув, як тріщить дерево під вогнем. Як кричить Брієна. Як він безсилий, закривавлений, лежить у багнюці й дивиться, як її забирає полум’я.