10 Розділ Дуже багато питань!

— Ти ж розумієш, діду, — голос Варлоса прогримів над галявиною, — що зараз у мене до тебе буде дуже багато питань.

Сейгор не підвів голови. Він сидів на землі, згорблений, ніби весь тягар прожитих років навалився на нього водночас.

— Краще вбий мене, — глухо відповів він.

Варлос усміхнувся — коротко, без радості.

— Ні, — холодно мовив він. — Я не буду тебе вбивати, друже. Ти ще мені знадобишся.

Сейгор важко видихнув, але не сказав нічого.

— Ти ж знаєш, як потрапити в чистилище, — продовжив Варлос, роблячи крок уперед. — Чи не так?

— Просто вбий мене… — знову прошепотів Сейгор, ніби це було єдине, чого він хотів.

У наступну мить Варлос різко зірвався з місця. Удар ноги прийшовся просто в обличчя Сейгора. Старий перекотився по землі, застогнавши, й інстинктивно схопився обома руками за розбитий ніс.

— Відповідай на питання! — вигукнув Варлос, і в його голосі не залишилося нічого людського.

Сейгор задихано засміявся — коротко, з болем.

— Так… — прогримів він. — Так, я знаю, як потрапити в чистилище. Знаю!

Варлос нахилився до нього, і тінь від його рогів впала на землю.

— Тоді ти мені допоможеш туди дістатися, — сказав він тихо, але так, що ці слова не допускали заперечень.

— Це небезпечно… — прошепотів Сейгор, підіймаючи на нього очі.

— Мені вже нічого втрачати, — відповів Варлос. — А мою кохану ніхто, крім мене, не врятує.

Сейгор повільно підвівся з землі. Його рухи були важкими, ніби кожен крок давався зусиллям не тілу, а пам’яті. Він витер кров з губ, не дивлячись на Варлоса, і лише тоді заговорив — спокійно, майже приречено.

— Гаразд… Я допоможу тобі потрапити в чистилище.
Але знай: частинка тебе залишиться там. Ти більше ніколи не будеш таким, як колись. Навіть у формі духа.

Варлос стояв нерухомо. Місячне світло ковзало по його плечах, по рогах, по блідих руках, і в його погляді не було ані сумніву, ані страху.

— Хай навіть так, — відповів він глухо. — Мені байдуже.

Сейгор повільно підняв очі.

— Я думаю… — його голос злегка здригнувся, — що це буде мій останній похід у чистилище.
Я більше не повернуся в цей світ.

— Повернешся, — різко кинув Варлос. — Якщо мені буде потрібно.

Повітря між ними ніби стиснулося. Ліс затих, гілки перестали шелестіти, навіть нічні комахи замовкли. Сейгор зробив крок уперед, і в його погляді вперше з’явилася не втома, а загроза.

— Хлопче… — промовив він низьким, небезпечним тоном. — Ти граєшся з вогнем.
Не раджу тобі мені погрожувати.

Варлос не відступив. Він дивився прямо в очі Сейгора — холодно, безжально, так, як дивляться ті, хто вже втратив усе.

— Ти продав своїх синів за силу, — сказав він повільно, кожне слово — як удар. —
Тож не чекай, що я й далі говоритиму з тобою лагідно.

Ці слова вдарили глибше, ніж нога чи кулак. Обличчя Сейгора напружилося, щелепи стиснулися, а погляд — важкий і темний — ковзнув по Варлосу, ніби вперше оцінюючи, ким той став.

Двоє стояли серед нічного лісу.
Один — батько, що зламався під тягарем минулого.
Другий — мисливець, який більше не мав шляху назад.

І обидва знали:
після цього кроку ніщо не буде колишнім.

— Якщо так… — повільно мовив Сейгор, і в його голосі з’явився холод, якого Варлос раніше не чув. — Тоді хай буде по-твоєму.

У ту ж мить Варлос уловив сторонній шум з глибини лісу. Ледь чутний, але неправильний — не кроки звіра й не шелест вітру. Він перевів погляд на Сейгора й помітив, як у того забігали очі, ніби він чекав на знак.

— Що ти удумав? — різко вигукнув Варлос, інстинктивно напружуючись, готовий до удару.

Сейгор не відповів. Він різко простягнув руки вперед, пальці напружилися, наче в них зібралася сама темрява.

— Вій! — прогримів він.

Повітря вибухнуло. Ударна хвиля вдарила Варлоса в груди, відкинула його вбік, швиргонувши на вологу землю. Біль у плечі спалахнув новою хвилею — укус Раста нагадував про себе пекучим жаром.

— Ах ти виродок! — заревів Варлос, перекочуючись і різко підіймаючись. Його рука вже тягнулася до повітря, де почало формуватися знайоме синє сяйво.

— Я давав тобі шанс, — крикнув Сейгор, і тепер у його голосі не було жалю. — Шанс убити мене й покінчити з усім цим.
Але ти вибрав інший шлях.

І саме тоді з-за дерев вийшли вони.

Спершу — Арія. Вона рухалася легко, майже невимушено, ніби це була не засідка, а давно запланована зустріч. На її обличчі з’явилася знайома усмішка.

— Варлосе, привіт, — вигукнула вона, ніби бачила старого знайомого.

За нею з тіні виступив ще один чоловік — старший, із довгою сивою бородою. Його одяг був зітканий із моху, кори й грибів, а від нього самого тягнуло лісовою сирістю й давньою силою.

Варлос повільно перевів погляд із них на Сейгора.

— Ти з цією курвою знайомий? — холодно запитав він.

— Це тебе вже не повинно хвилювати, — різко відрубав Сейгор.

Сивий чоловік зробив крок уперед.

— Сейгоре, — промовив він важким голосом. — Ти ж казав, що хлопець за нас.

— Він був за нас, — гаркнув Сейгор, — поки не дізнався правду про мене.

Арія нахилила голову, уважно дивлячись на Варлоса, ніби оцінюючи його як здобич.

— Рейсоне, — сказала вона спокійно, — викликай підмогу. Думаю, вона нам не завадить.

Варлос повільно розставив ноги, займаючи стійку. Лук у його руках пульсував світлом, але біль у плечі ставав дедалі сильнішим, тягнув м’язи, затуманював рухи. Він це відчував — і знав, що сили нерівні.

Та погляд його був твердий.

— Думаєте, зможете мене перемогти? — гучно вигукнув він.

Усередині ж він прекрасно розумів:
ця сутичка буде не про перемогу.
Вона буде про виживання.

— Варлосе, ми не хочемо тобі зашкодити, — голос Сейгора прорізав напружену тишу. — Просто вислухай нас.

Варлос криво всміхнувся, не зводячи з нього погляду. У синьому сяйві його лука ця усмішка виглядала майже хижою.