9 Розділ Спогад

Варлос опинився у маленькому будиночку, загубленому десь між світами. Повітря тут було наповнене туманом, м’яким і теплим, немов спогад, що не хоче зникати. Контури предметів розпливалися, але серце відчувало — це не ілюзія, а правда, захована в пам’яті.

Посеред кімнати стояли чоловік і жінка. Вони схилилися над коляскою, з якої долинав тихий, заспокійливий подих трьох немовлят. Чоловік узяв жінку за руки й усміхнувся так щиро, що Варлосу перехопило подих.

— Дякую тобі, кохана, — м’яко мовив він. — За трійню… Вони неймовірні.

Жінка притулилася до нього, поклавши голову на плече, і її голос тремтів від щастя.

— Як назвемо їх?

Чоловік нахилився до коляски, уважно вдивляючись у кожне личко.

— Ось цього, — сказав він, торкнувшись маленької ручки немовляти з карими очима, — назвемо Растом. Він має мій погляд.

— Він і справді схожий на тебе, Сейгоре, — з усмішкою відповіла жінка.

Сейгор перевів погляд на другого хлопчика, чий погляд уже тоді був дивно напружений, майже дорослий.

— А цього… — мовив він, і голос його став гучнішим, — назвемо Грімом.

Жінка тихо засміялася.

— А третій? — запитала вона.

Сейгор поглянув на немовля з лагідним, світлим обличчям і довше затримав на ньому погляд.

— А цього, такого доброго і чистого, як ти, кохана, назвемо Кор.

— Ці імена неймовірні… — прошепотіла жінка і поцілувала його.

Туман згустився, і світ розчинився.

Варлос кліпнув — і реальність знову змінилася.

Він стояв на маленькій галявині, залитій сонцем. Троє хлопчиків бігали по траві, сміялися, штовхали одне одного, падали й знову піднімалися. Їхній сміх був живий, справжній, такий, що наповнює груди теплом.

Повз них ішов Сейгор — молодий, сильний, із тією самою усмішкою, якої Варлос ще ніколи не бачив на його обличчі.

— Ей, хлопці! — гукнув він весело. — Наша мати трохи занедужала. Хто зі мною допоможе приготувати обід?

Троє хлопчаків зупинилися лише на мить, а потім в унісон, захлинаючись від радості, закричали:

— Ми! Ми! Ми!

І Варлос раптом зрозумів, що дивиться не просто на спогад.
Він дивиться на втрачений світ, який уже ніколи не повернеться — і саме тому він став таким страшним.

Світ знову здригнувся — і Варлос опинився ще глибше у спогадах.

Він стояв у тому самому домі, але тепер повітря було важким, хворобливим. У напівтемній кімнаті, на ліжку, лежала жінка — бліда, виснажена, майже прозора. Біля неї схилився Сейгор, тримаючи її руку обома своїми, ніби боявся відпустити й дати їй зникнути.

За напіввідчиненими дверима стояв маленький хлопчик. Він не наважувався зайти, але й піти не міг. Це був Раст.

— Кохана… як ти? — тихо запитав Сейгор, і голос його зрадницьки тремтів.

Жінка ледве всміхнулася й стиснула його пальці.

— Сейгоре… — прошепотіла вона. — Поклянись мені. Поклянись, що вбережеш наших хлопчиків… від усього. Просто… поклянись.

— Міє… — він схилився ще нижче. — Ми їх вбережемо. Я і ти. Я без тебе не зможу… я не зможу…

Вона повільно підняла на нього погляд — у ньому не було страху, лише прийняття.

— Коханий… я відчуваю, як сили покидають мене, — ледве чутно мовила вона. — Ти маєш справитись. Навчитись жити без мене…

За дверима Раст здригнувся. Сльози самі покотилися по його щоках — він ще не розумів слів, але серце вже знало правду.

— Не кажи хлопцям, що зі мною сталося, — продовжила жінка. — Просто винеси мене… поховай. Скажеш, що мама пішла далеко-далеко по трави… і скоро повернеться…

— Ні! — Сейгор зірвався на крик, ридаючи. — Я не зможу без тебе! Не можу!

Вона ледве видихнула:

— Сейгоре…

І все.

Рука в його долонях стала легкою, порожньою.

— Нііііі! — крик Сейгора розірвав дім.

За дверима Раст не витримав. Він заплакав уголос і кинувся геть — у двір, у ніч, у ліс. Варлос пішов за ним.

— Расте! — почувся крик Кора. — Ти куди?!

Але хлопчик не чув. Він біг, захлинаючись слізьми, доки дерева не зімкнулися навколо нього. І саме там, серед тіней, перед ним з’явився він.

Ноктюрнал.

Високий, темний, з рогатим черепом замість обличчя. Хлопчик завмер, злякано дивлячись на постать.

— Хлопчику… — м’яко промовив Ноктюрнал. — Що з тобою сталося?

— У-у-у… у мене мама… — Раст заїкався, витираючи сльози. — Вона… вона нездужає…

Варлос здригнувся.

— От чому він заїкається… — прошепотів він сам до себе.

— Мені дуже шкода, — сказав Ноктюрнал тихо. — Як тебе звати?

— Р-р-раст…

— Я Ноктюрнал, — відповів бог мороку. — І я можу тобі допомогти.

Хлопчик підняв на нього очі — в них була надія, чиста й беззахисна.

— Тільки… — продовжив Ноктюрнал, — відведи мене до батька.

Раст вагався лише мить.

— Х-х-ходімо… — сказав він і простягнув руку.

Ноктюрнал узяв її.

І в ту ж мить світ розірвався.

Варлос різко повернувся до реальності. Світлячків уже не було — жодного. Лише галявина, ніч і Сейгор, який лежав на землі, здригаючись від ридань, зламаний не магією, а спогадами.

І тепер Варлос знав:
це зло почалося не з темного бога.
Воно почалося з втрати, якої ніхто не витримав.