8 Розділ Успішне полювання

Варлос спробував підвестися, але тіло відповіло різким, пекучим болем у місці укусу. Ноги підкосилися, і він знову сперся рукою в землю, стискаючи зуби, аби не закричати.

Вовк повільно повернув до нього голову. Його груди здіймалися важко, ривками, а з пащі зривався хрипкий, роздвоєний голос.

— Т-т-ти… хочеш мене врятувати? — проревів він, і в цьому рику було більше розпачу, ніж злості.

— Так, Расте, — крикнув Сейгор, зробивши крок уперед. — І я тебе врятую!

Вовк здригнувся. Його погляд став дивним, майже порожнім, а паща почала повільно розкриватися ширше, ніж дозволяло саме тіло.

— Ба-а-а-а-атьку!.. — вирвався звідти дитячий голос, тонкий, зламаний, такий, що мороз пробіг по шкірі.

Сейгор завмер.

— О ні… — прошепотів він. — Ти не Раст…

— Я те, чим с-с-стало завдяки тобі, батьку, — загарчав вовк. — А т-т-той маленький хлопчик, якого ти ш-ш-шукаєш… він глибоко… дуже глибоко… в мені…

Сейгора накрило горе, мов хвиля. Він підняв руки, і з його грудей вирвався крик, що був водночас іменем і закляттям.

— Ліандрос!

Ліс відповів.

Земля здригнулася, дерева заскрипіли, і з усіх боків, наче живі, поповзли ліани. Вони хльоснули по тілу вовка, обплели лапи, груди, шию. Звір заметався, стрибав, брикався, але зелені пута стискалися дедалі сильніше. Очі Сейгора засвітилися холодним синім світлом — ліс слухався його.

— Т-т-ти нас продав за силу! — заревів вовк. — Т-т-ти нас продав темному б-б-богу, який зробив нас ч-ч-чудовиськами!

Дитячий голос лунав крізь ікла, і кожне слово різало, мов ніж.

— Варлосе! — крикнув Сейгор. — Закінчи це!

Варлос, здригаючись від болю, все ж підвівся. Темна сила відгукнулася на його волю: в повітрі спалахнуло синє сяйво, і лук з’явився в його руках. Він підійшов ближче, зупинившись поруч із Сейгором.

— Це вже не мій син, — прошепотів Сейгор, і в його голосі була не лють, а порожнеча. — Вистріли в нього…

— Як скажеш, — тихо відповів Варлос.

Він натягнув тятиву. Стріла, синя, як океан у нічному світлі, сформувалася сама — слухняна темряві.

Вовк більше не боровся. Він лежав у ліанах, важко дихаючи. Його очі враз змінилися — червоне сяйво згасло, поступившись карому, майже людському погляду.

— Твоя дівчина… ще жива… — прошепотів він. — Але вона у великій небезпеці…

Вовк заплющив очі.

— Ні, Варлосе, стій! — закричав Сейгор.

Але було пізно.

— ТВОЄ ПОЛЮВАННЯ ЗАВЕРШЕНО, РАСТЕ! — вигукнув Варлос, і голос його прогримів над галявиною.

Стріла зірвалася.

Удар був чистий і остаточний. Тіло вовка розсипалося на сотні світлячків — таких самих, як тоді, з оленятком. Вони закружляли в повітрі, торкаючись дерев, трави, землі. Сейгор упав на коліна, і сльози беззвучно текли по його обличчю.

Світлячки потягнулися до Варлоса.

Він знав, що зараз станеться.

Один із них підлетів ближче і торкнувся його чола — прямо між очима.

І тоді реальність розірвалася.