7 Розділ Полювання на мисливця.

— СЕЙГОРЕ!
— СЕЙГОРЕ!

Крик Варлоса розірвав ніч, мов стріла, випущена без попередження. Він увірвався в залу, де серед коріння й книг, напівсидячи в глибокому кріслі, дрімав Сейгор. Старий різко здригнувся, розплющив очі й вхопився за підлокітники.

— Та що ти розкричався, хлопче?! — сердито вигукнув він, ще не до кінця прокинувшись.

Варлос стояв посеред кімнати, блідий, з розширеними зіницями, ніби щойно вирвався з кошмару.

— Вони її знайшли… — хрипко вимовив він. — Я був із Брієною. Я говорив із нею… і в одну мить вона відвела погляд. Я побачив страх у її очах. Вони її знайшли, Сейгоре!

Сейгор важко зітхнув і повільно підвівся, спершися на посох.

— О, Творцю… — пробурмотів він, проводячи рукою по обличчю. — Що ж це за ніч така…

— Нам нема часу! — різко обірвав його Варлос. — Треба діяти. Просто зараз!

Сейгор мовчки подивився на нього кілька довгих секунд, ніби зважував не лише рішення, а й ціну, яку доведеться за нього заплатити. Нарешті він кивнув.

— Добре.
Старий обхопив посох обома руками.
— Ходи за мною, хлопче.

Вони вийшли надвір. Ніч була глуха й волога, листя тихо шелестіло під ногами. У центрі галявини, де місячне світло пробивалося крізь гілля, лежало коло з дрібних каменів, акуратно складених один на одного, ніби хтось колись робив це з молитвою.

Сейгор підійшов до них, зупинився й на мить заплющив очі.

— Повинно спрацювати… — тихо промовив він, радше до себе.

Він поклав долоню на верхній камінь.
Повітря здригнулося.

— Іс лай фрейзон ту лакітош, — пролунав стародавній шепіт, що не був схожий на жодну живу мову.

Камінь спалахнув холодним синім світлом. Воно розповзлося по колу, наче рідина, що шукає шлях, і галявину пронизала напружена тиша.

Сейгор відступив на крок.

— Все. Тепер чекай тут.
Він глянув Варлосу просто в очі.
— Якщо за кілька митей нічого не станеться… тоді вибач мені.

— Швидше, — прошипів Варлос.

Він витягнув руку вперед, і повітря згустилося, засвітилося. З синього сяйва почав формуватися його лук — холодний, місячний, живий. Варлос стиснув руків’я, відчуваючи, як темна сила в ньому напружується, готова вирватися назовні.

Він не відводив погляду від сяючого кола.

Сейгор зупинився біля дверей свого дому, вже тримаючись за одвірок, ніби дерево саме підтримувало його. На мить він обернувся до Варлоса — в погляді не було страху, лише втомлена рішучість людини, яка давно знала, чим може завершитися цей шлях.

— Якщо я його впіймаю… — тихо мовив він, але в цій тиші кожне слово різало повітря. — Не вбивай. Лише знерухом. Гаразд?

Варлос стояв посеред галявини з луком у руці. Місячне світло ковзало по вигнутих рогах, по білих прожилках на його шкірі. Він не відвів погляду.

— Побачим, — коротко відповів він.

Сейгор кивнув, ніби іншої відповіді й не чекав, і зайшов усередину дому. Двері зачинилися самі, без жодного звуку.

Наступної миті повітря вибухнуло.

З глибини дерева-дому вирвався імпульс — глухий, важкий, наче удар серця самого лісу. Листя з дерев зірвалося разом, закружляло в повітрі й градом посипалося на галявину. Гілки заскрипіли, коріння здригнулося, а земля під ногами Варлоса на мить втратила твердість.

— Сейгоре! — гукнув він, напружуючись. — Все добре?!

Відповіді не було.

Лише глуха тиша, що повільно накривала галявину, мов саван. Навіть нічні птахи змовкли, ніби відчули — сталося щось таке, після чого світ уже не буде колишнім.

Варлос стиснув лук сильніше. Синє сяйво по тятивах потемнішало, стало глибшим, важчим.

— Та що ж це таке… — тихо промовив він сам до себе, не відводячи погляду від дверей.

Він чекав.

Варлос чекав. Місяць уже сховався за важкими хмарами, і галявину накрила густа ніч, у якій кожна секунда розтягувалася до болю, наче ціле століття. Ліс мовчав, не ворушився, ніби завмер у передчутті. Навіть повітря здавалося нерухомим — до тієї миті, коли Варлос відчув легку, ледь помітну вібрацію під ногами.

Він напружився.

Камені, складені колом у центрі галявини, здригнулися, а потім повільно відірвалися від землі, зависнувши в повітрі. Між ними почало згущуватися щось невидиме — простір ніби стискався, скручувався сам у себе, рвався, як тонка тканина. Повітря загуло, стало важким, а наступної миті розірвалося вибухом.

Хвиля сили відкинула Варлоса назад. Він ковзнув по вологій землі, але майже одразу підвівся, інстинктивно стискаючи лук.

Посеред кола стояв він.

Великий вовк із закривавленою мордою, з перекошеними щелепами, з очима, в яких плуталися лють і розгубленість. Він важко дихав, ніби вирваний із самого пекла.

— Д-д-д-де… я… — проревіло створіння, і його голос був схожий на ламання кісток.

— А ось і ти, — холодно промовив Варлос.

Він не вагався ані миті. Лук спалахнув синім сяйвом, стріла з’явилася разом із натягом тятиви — і полетіла. Удар був точний, майже хірургічний: стріла, мов лезо, врізалася просто в лапу вовка.

Ліс розірвався диким, шаленим ревом.

Вовк різко смикнувся, перекинув погляд на Варлоса, і в його зіницях спалахнула впізнавальна злоба.

— Чууую… — гаркнув він, скалячись. — Від тебе несе… тією вівцею…

— Ах ти паскуда, — прошипів Варлос, уже наводячи наступний постріл.

Стріла зірвалася, але вовк був надто швидкий. Він відскочив убік, і сяйво пролетіло повз, розсікши повітря. Наступної миті звір рвонув уперед.

Все сталося миттєво.

Варлос зробив ривок у бік, падаючи на землю, і побачив лише, як величезна паща вовка клацнула в повітрі — там, де щойно була його шия. Земля вдарила в спину, але руки вже діяли самі.

Постріл.

Стріла вгрузла в спину створіння. Вовк заревів знову — цього разу важче, глухіше — і його тіло захиталося. Варлос підвівся, не зводячи з нього очей, і зрозумів: цей удар був у ціль.