6 Розділ Довгоочікувана зустріч.

Варлос усе ще сидів, нерухомо вдивляючись у повний місяць за круглим вікном. Срібне світло лягало на дерев’яні стіни, ковзало по підлозі, а тиша в кімнаті жила власним життям — її порушували лише легкі шорохи: десь у товщі стовбура бігли дрібні лапки, десь у гіллі ворушилося листя, ніби сам дім дихав разом із ним.

Він не кліпав, не відводив погляду, аж поки по шкірі раптово не пробіг дивний холодок — тонкий, мов подих з іншого світу. У наступну мить Варлоса ніби смикнуло зсередини, і реальність зламалася, розчинилася, наче крихке скло.

Він стояв посеред високої зеленої трави. Поруч текла річка — вода в ній була настільки чистою, що здавалася нереальною, мов світло, зведене у форму. Повітря було м’яким, теплим, наповненим спокоєм, який різав душу сильніше за біль.

Варлос не встиг нічого зрозуміти, як почув голос.

— Варлосе…

Він різко обернувся.

Перед ним стояла вона.

Брієна — жива, світла, така сама прекрасна, як і завжди. Її волосся спадало білими хвилями, очі сяяли спокоєм, а обличчя було чистим, без жодного сліду вогню чи страждання. На мить Варлос забув, як дихати.

— Кохана… Брієно! — вихопилося з його грудей, і він кинувся до неї, не відчуваючи землі під ногами.

Він обійняв її так сильно, ніби боявся, що вона зникне знову, розсиплеться на світло. Його руки затремтіли — не від радості, а від болю пам’яті, від усвідомлення того, що між ними стоїть смерть.

— Я, як і обіцяла, прийшла, — тихо сказала Брієна, обіймаючи його у відповідь.

— Мені так шкода… — прошепотів Варлос, і сльози самі потекли по щоках. — Я не зміг тебе врятувати.

— Так склалася доля, — м’яко відповіла вона. — Ти не винен. Але я прошу тебе… — її голос здригнувся. — Не роби дурниць. Живи. Не йди цим шляхом.

Варлос похитав головою.

— Ні. Я поверну тебе. Ми будемо разом — за будь-яку ціну.
Він вдивився в її очі.
— Чому ти не пішла далі? Чому не в зелені сади?

Брієна затамувала подих.

— Коли мене спалювали, я бачила все, — сказала вона тихо. — Як тебе били. Як ти падав. Я потрапила в чистилище… мене провела біла, мов сніг, лисиця. Я стояла біля самих воріт зелених садів. Я чекала на тебе. Але ти не прийшов. І я зрозуміла — ти ще живий. І я не змогла піти.

Її очі наповнилися сльозами.

— Брієно… — Варлос відчув, як серце стискається. — Ти знаєш, що ти в небезпеці?

Вона ледь усміхнулася.

— Знаю. Але зараз я з тобою. І цього мені достатньо.

— Ти їх бачила? — тихо запитав він.

Брієна раптово відвела погляд у бік, ніби помітила щось за його спиною. У ту ж мить світ навколо почав тріскатися, розсипатися на уламки світла, трава зникла, річка згасла…

Варлос різко розплющив очі.

Він знову був у кімнаті Сейгора. Місяць усе так само світив у вікно. Але відчуття тепла ще тремтіло в його руках — там, де щойно була вона.