5 Розділ Двері до чистилища

Варлос крокував густим і темним лісом. Високо в небі падав дощ, але під щільними кронами дерев він перетворювався лише на тихий, майже заспокійливий шелест, ніби ліс сам стримував його. Хмари були так густо зібрані над головою, що здавалося, світло більше сюди не дістанеться, і цей простір належить лише ночі. Арія залишилася далеко позаду, її присутність уже не відчувалася, а Варлос ішов сам — з чіткою ціллю в серці, але без жодного плану, дозволяючи темряві вести його вперед.

Раптом серед рівного шуму дощу він почув важке дихання. Воно було нерівне, болісне, з надривом, і Варлос одразу зрозумів — це не людина. Він звернув у той бік, звідки долинав звук, і між мокрим листям та корінням дерев побачив маленьке поранене оленятко. Воно лежало на землі, тремтячи всім тілом, а з-за спини в нього стирчала стріла — груба, людська, залишена мисливцями. Очі тварини були широко розплющені, повні страху й болю, які вона не могла зрозуміти.

— Бідне створіння… — холодно промовив Варлос, простягаючи руку до повітря.

Світло згустилося біля його долоні, мов місячний подих, і сформувалося в лук. Він натягнув світлу, мов нічне небо, тятиву і тихо додав:

— Спочинь з миром, дитя.

Постріл був швидким. У ту ж мить тіло оленятка розсипалося на безліч дрібних світлих частинок, схожих на світлячків. Вони закружляли між деревами, чіплялися до трави, до гілок, до дощових крапель, і більшість із них торкнулися самого Варлоса, проникаючи в нього, залишаючи по собі дивне відчуття холоду й тиску. Одна з цих світлих іскор підлетіла просто до його очей — і світ раптово розчинився.

Варлос ніби провалився у сон. Перед ним відкрилася світла зелена галявина, залита спокоєм і життям. Маленьке оленятко весело бігло полем, намагаючись наздогнати матір і все стадо, відчуваючи радість руху й безтурботність існування. Ледь він кліпнув очима — і картина змінилася. Оленятко було вже старшим, стояло біля водопою в темнішому, похмурішому місці, насторожено прислухаючись до кожного звуку.

Ще один кліпок — і світ наповнився криками людей, шумом дощу, який змивав кров. Мати лежала на землі, прошита тими самими стрілами, а оленятко, не розуміючи того, що відбувається, тікало, охоплене жахом. Далі були безмежні, порожні, мов океан, поля, де воно блукало самотнє, шукаючи захисту, а потім знову ліс — темний, похмурий, тісний. Варлос відчував серце оленятка, його шалений пульс, страх, що виривався з грудей, і раптом — перша стріла, друга, спроба втечі, а тоді третя, що влучила просто в тіло.

Варлос різко схопився за поперек, відчуваючи цей біль так, ніби стрілу встромили в нього самого. Він бачив себе очима оленятка — темну постать із луком, холодну й невідворотну, і в цю мить пролунав останній постріл.

Світ обірвався.

Варлос прийшов до тями різко, ніби його вдарило струмом. Він упав на коліна, важко дихаючи, а світлі частинки на його тілі почали повільно гаснути, одна за одною, залишаючи по собі лише тишу й холод.

— О ні… що я наробив… — прошепотів він, дивлячись у темряву лісу. — Що це було?..

І вперше за довгий час Варлос відчув не лише лють і біль, а й страх — страх перед тим, ким він поступово стає.

З темряви раптом долинув людський голос.

— Воно сюди побігло, я точно кажу! — схвильовано вигукнув підліток.

— Сюди? — перепитав чоловік з грубим, втомленим голосом. — Ти певен?

— Так, батьку, точно сюди! — ще раз наполіг хлопчина.

Вони вийшли з-за дерев — і завмерли.

Перед ними стояв Варлос.

Дощ стишився, ліс затамував подих, і кілька секунд ніхто не наважувався заговорити. У світлі, що ледь пробивалося крізь хмари, його постать здавалася чужою цьому місцю: роги, бліда шкіра, спокійний, холодний погляд, у якому не було ні страху, ні злості.

— Шукаєте оленя? — стримано запитав Варлос.

Чоловік ковтнув повітря.

— Так, пане… — обережно відповів він. — А ви хто будете?

Варлос дивився на них мовчки кілька митей, ніби зважував, чи варто говорити. Потім заговорив рівно й чітко, без підвищення голосу, але так, що кожне слово лягало важко.

— Я дух полювання. І хочу, щоб ви запам’ятали одне: коли полюєте — полюйте на дорослих. У них більше м’яса, і вони вже прожили своє життя, яким би воно не було. Малих не чіпайте. Полюйте лише тоді, коли вам потрібна їжа, а не для ігор і не для того, щоб стелити шкури собі під ноги.

Чоловік мовчки кивнув, притискаючи сина до себе.

— Добре… — швидко сказав він. — Ми зрозуміли. Так і будемо.

— А тепер забирайтеся, — спокійно додав Варлос.

Чоловік не став сперечатися. Вони з хлопцем швидко розвернулися і зникли в гущі лісу, не озираючись, немов сам ліс допоміг їм піти якомога швидше.

Варлос глибоко вдихнув, наповнюючи груди вологим повітрям, і повільно видихнув.

— Я не злий… — тихо промовив він сам до себе. — Просто настрій такий.

У ту ж мить над ним почувся голос, спокійний і насмішкуватий, що лунав десь з гілок.

— Ти поки що не злий.

Варлос різко підняв голову.

— Та що вам усім від мене потрібно?! — вигукнув він у бік звуку, стискаючи кулаки.

— Мені потрібно… тобі потрібно… нам усім завжди щось потрібно, — промовило дерево, і його голос прозвучав так, ніби він народжувався не зі стовбура, а з самого лісу.

Варлос повільно видихнув і злегка нахилив голову, вдивляючись у темну кору, де не було видно ані обличчя, ані руху.

— Говоряче дерево… — мовив він сухо. — Цікаво. Дуже цікаво. І що ж мені потрібно, пане пень?

У відповідь дерево не образилося і не засміялося. Воно заговорило так само спокійно, ніби читало давню істину.

— Тобі потрібно врятувати свою кохану. Хіба ні?

Варлос здригнувся. Його плечі напружилися, а погляд миттєво потемнів.

— Що ти знаєш про неї? — запитав він, і в голосі з’явився холод.

— Не більше, ніж наспівала пташка, — відповіло дерево. — І не менше, ніж варто знати, аби зрозуміти, що тобі потрібна допомога.