4 Розділ Коли вибір зроблено.

Варлос ніс залишки Брієни на руках, ступаючи тим самим полем, яким ще вчора біг до неї — живої — благати про допомогу. Тепер це поле здавалося чужим і безмежно порожнім. Сильний вітер рвався з усіх боків, підхоплював попіл з її кісток і ніс угору, розсипаючи його в небі, ніби сам світ намагався забрати останні сліди її присутності.

У душі Варлоса була порожнеча. Не біль — саме порожнеча, наче з нього вирвали щось важливе, щось, без чого він колись був цілим. Та водночас відчуття стали дивними. Увесь біль зник. Тіло більше не нагадувало про себе стражданням. Натомість світ навколо відкрився з моторошною чіткістю. Варлос бачив кожну краплю води, що тремтіла на гілці й падала в траву, чув, як вітер ковзає між стеблами, як далеко в темряві шарудить нічне життя. Кожен звук, кожен рух був ясним і неминучим.

Так він дійшов до озера.

Того самого, де вони востаннє сиділи разом. Де сміялися, торкалися одне одного, кохали — ще не знаючи, що це буде прощання. Небо раптово розірвала злива. Дощ обрушився стіною, холодний і важкий, ніби саме небо вирішило виплакати все, що стримувало досі.

Варлос упав на коліна. Він поклав залишки Брієни на землю й почав розгрібати її руками, не відчуваючи ні холоду, ні болю. Його пальці тремтіли, ніби шукали не землю — а шлях назад. Сльози текли по його обличчю й зливалися з дощем, губилися в ньому, стаючи невідрізними від води, що падала з неба.

Та навіть у цій темряві, серед зливи й втрати, у Варлоса залишалася надія. Він пам’ятав слова бога. Пам’ятав обіцянку. Все ще можна виправити. Шлях ще не завершено.

І Варлос знав: він зробить усе, аби повернути Брієну.

Навіть якщо для цього доведеться пройти крізь вогонь та холод. 

Розгрібши яму, Варлос обережно поклав кістки Брієни в холодну, мокру землю. Його руки тремтіли, але рухи були повільні й уважні, ніби він боявся заподіяти їй біль навіть тепер. Сльози застиляли очі, падали на глину й одразу зникали в ній.

Розгрібши яму, Варлос обережно поклав кістки Брієни в холодну, мокру землю. Його руки тремтіли, але рухи були повільні й уважні, ніби він боявся заподіяти їй біль навіть тепер. Сльози застилали очі, падали на глину й одразу зникали в ній.

— Вибач мене, кохана… — прошепотів він, загрібаючи землю назад. — Я не зміг тебе захистити.

Кожен рух давався важко, ніби разом із нею він ховав і частину себе. Коли яма була засипана, Варлос опустився поруч і завмер. У пам’яті раптом спливли слова Брієни — тихі, майже жартівливі, сказані тоді, коли майбутнє ще здавалося можливим. Вона казала, що з кожним повним місяцем приходитиме до нього… завдяки шарфу.

Він опустив погляд на тканину, що лежала на його плечах. Шарф світився примарно-світлим сяйвом, неначе ввібрав у себе місячне світло й щось більше — частинку її душі. Це був уже не просто подарунок. Це було єдине, що залишилося від Брієни. Її тепло. Її обіцянка.

Варлос схилився до землі й з усієї сили вдарив кулаком по могилі.

— Чому?.. — вирвалося з нього хрипко. — Чому вони забрали тебе? Ми мали бути щасливими… Чому вони відібрали тебе в мене?

Він бив землю знову й знову, не відчуваючи болю, не рахуючи ударів. Ніч огорнула його повністю. Дощ давно вщух, але Варлос залишився сидіти біля могили до самого світанку, не відходячи ні на крок, ніби сама його присутність могла втримати її поруч.

І вже під ранок він помітив це.

На протилежному березі озера, серед туману й темряви, з’явилося світло. Тихе, холодне сяйво, що не належало ані сонцю, ані місяцю. Воно тремтіло над водою, ніби дихало, і здавалося… кликало.

Варлос повільно підвів голову.

Сяйво здригнулося, мигнуло кілька разів і раптом рушило з місця. Варлос підвівся, не роздумуючи, і кинувся за ним. Він біг уздовж берега, оббігаючи озеро, збиваючи росу з трави, що холодними іскрами розліталася з-під ніг. Дихання було рівним, тіло слухалося без зусиль, наче сам простір підштовхував його вперед.

Світло повело його в ліс.

Той самий ліс, де колись він полював, коли ще був людиною. Тепер він відкривався перед Варлосом інакше — не як темне й вороже місце, а як жива книга, сторінки якої перегорталися з кожним його кроком. Дерева здавалися вищими, тіні — глибшими, а повітря — насиченим, повним прихованого життя. Кожен шелест, кожен тріск гілки мав сенс, і Варлос відчував це кожною частинкою своєю душі.

І тоді він побачив її.

Сяйво набрало форми — перед ним стояла лисиця, біла, мов свіжий сніг. Її шерсть м’яко світилася в напівтемряві, а очі були живими й уважними. Вона виляла хвостом, легко підстрибуючи на місці, ніби запрошувала до гри, ніби чекала саме на нього.

— Ти хто?.. — вигукнув Варлос, зупиняючись.

Лисиця насторожено нашорошила вуха, глянула на нього ще раз — і раптом кинулася тікати між деревами.

— От дідько… — вирвалося в нього, і він побіг слідом.

Варлос швидко помітив, що біжить інакше, ніж колись. Швидше. Легше. Його м’язи не палили, легені не благали про перепочинок. Він міг бігти безкінечно — годину, день, цілу ніч. Лисиця ж не намагалася втекти по-справжньому. Вона трималася на відстані, час від часу озиралася, грайливо виляла хвостом, ніби дражнила його, дозволяючи наздоганяти знову і знову.

Варлос забіг у густі хащі, де світло майже не пробивалося крізь переплетіння гілок. Ліс тут був щільний, вологий і темний, мовби навмисно змикався навколо нього. Він пробирався вперед, розсуваючи зарості руками, але сяйва лисиці вже не було видно. Лише тиша, важке дихання й відчуття, що за ним спостерігають.

— Ау… — озвався він, зупиняючись. — Ти де? І що тобі від мене потрібно?

Його голос розчинився серед дерев, не отримавши відповіді. Варлос зробив ще крок, напружуючи слух, і саме в ту мить різко повернув голову.

Вона була зовсім поруч.

Настільки близько, що він відчув її подих.

Перед ним стояла молода дівчина неймовірної вроди. Її риси були надто досконалими, щоб здаватися справжніми, а очі блищали дивним світлом. Вона усміхнулася — швидко, хижо — і не дала йому часу зреагувати.