3 Розділ Угода з темрявою.

Варлос заснув від болю, але сон був неглибоким, тривожним. Десь перед самим ранком він різко здригнувся — крізь темряву долинув дзвін. Далекий, глухий, але настирливий, він лунав із самого центру селища, ніби кликав до біди.

Біль у нозі трохи вщух, поступившись холодному неспокою. Варлос швидко одягнувся й вийшов з кімнати. У напівтемряві він побачив матір — вона стояла в проході, виглядаючи з його кімнати, тримаючись за одвірок.

— Мамо… тобі вже краще? — тихо запитав Варлос, підходячи до неї.

— Так, синку, — кивнула вона. — Краще… А що це за дзвін? І де твій батько?

— Я… ще не знаю, — відповів Варлос і рушив до дверей.

Надворі було ще темно. Дрібний дощ крапотів, мов шепіт, а дзвін не стихав, розрізаючи тишу. І раптом серед нього Варлос почув крик старости — злісний, різкий, позбавлений будь-якого сумніву.

— Зв’язуйте відьму!

Слова вдарили, мов камінь у груди.

Варлос перестав відчувати біль у нозі. Страх, лють і жах злилися в одне. Не до кінця розуміючи, що відбувається, він повернувся до своєї кімнати й схопив зі стіни мисливський лук.

Мати побачила це й кинулася до нього, схопивши за руку.

— Ні… будь ласка, — прошепотіла вона. — Не роби дурниць.

Варлос подивився на неї — спокійно, але твердо.

— Мамо, — сказав він, — вони шкодять сенсу мого життя. Я не можу знову дозволити їм скривдити її. Пробач.

Він обережно звільнив руку й вийшов надвір.

Крок за кроком Варлос рушив у бік центру селища. Дощ посилювався, а крики ставали все голоснішими. Попереду вже виднілися тіні людей — ціла громада, зібрана докупи.

І кожен крок наближав його до того, що вже неможливо буде змінити.

Пробиваючись ближче крізь натовп і холодні краплі дощу, Варлос нарешті побачив її.

Брієна була вся в синяках і багні. Волосся злиплося від бруду, а обличчя — від сліз. Її тягнув за волосся Рональд — його батько — разом зі своїми друзями. Люди навколо кричали, плювалися словами, немов отрутою.

— Ця відьма прокляла наше селище! — верещав староста. — Спочатку зогнив урожай, а тепер ще й чума!
— Рональд, Біллі та Свен бачили її на кладовищі! — продовжував він. — Вона щось там розкопувала!

І натовп вибухнув.

— Спалити відьму!
— Вбийте цю курву!
— Її матір також!

Крики зливалися в суцільний гул. Варлос дивився, не відводячи погляду. Біль і лють переповнювали його, стискаючи груди до болю. Він бачив, як його власний батько прив’язує його кохану до стовпа. Бачив, як друзі батька обливають дрова навколо олією.

І тоді Брієна підвела голову.

Серед усієї цієї скаженої маси вона побачила Варлоса. Її погляд був сповнений болю… але водночас життя. Вона не кричала. Не благала. Лише ледь похитала головою, ніби промовляючи без слів:

Ні, Варлосе. Не потрібно.

Але він уже знав.
Дороги назад не було.

Він більше ніколи не дозволить їм скривдити її.

Варлос повільно витягнув стрілу. Натягнув тятиву. Прицілився.

Дощ стікав по дереву лука, по його пальцях, по вістрю стріли. У цей момент Рональд перестав бути для нього батьком. Перед ним стояв лише ворог.

Постріл.

Стріла пролетіла над головами людей, розрізаючи дощ і крик, і влучила просто в плече Рональда. Удар збив його з ніг.

— А-а-а! — закричав він від болю, падаючи в багнюку.

Натовп завмер.

Усі погляди різко звернулися на Варлоса.

— Рональде… — хрипко промовив Біллі, не зводячи очей із пораненого. — Це ж твій малий у тебе вистрілив.

Рональд, стискаючи закривавлене плече, підвів голову. Його погляд був повний ненависті.

— Він більше не мій син! — заревів він.

Староста не змусив себе чекати.

— Цього хлопця зачарувала ця клята відьма! — викрикнув він. — Схопіть його!

Чоловіки з натовпу ринули вперед, мов розлючені пси.

— Варлосе, тікай! — закричала Брієна, зриваючи голос.

Варлос навіть не поворухнувся.

— Ні, кохана… — прошепотів він сам до себе, натягуючи тятиву. — Якщо й помремо — то тільки разом.

— Він стрілятиме! — закричав хтось із нападників.

Постріл.

Стріла розсікла повітря й увійшла чоловікові просто в ногу. Той закричав і впав у багнюку.

— Ай, дідько!

— Дайте йому по заслугам! — заволали жінки з натовпу, і в їхніх голосах не було жалю.

Варлос потягнувся за наступною стрілою, але вони вже були надто близько.

Удар.

Він упав обличчям у холодну багнюку. Світ здригнувся. Чоботи сипалися з усіх боків — по спині, по ребрах, по ногах. Біль розривав тіло, але він не кричав. Лише стискав зуби, захищаючи голову руками.

Рональд підвівся, стискаючи зуби від болю, і вихопив із рук одного з чоловіків факел. Полум’я тремтіло в дощі, але не гасло — навпаки, здавалося, ставало злішим.

— Тримайте його! — заревів він. — Хай дивиться, як горить його сука!

Староста здригнувся й перевів на нього погляд.

— Роне… — невпевнено мовив він. — Це ж твій хлопець. Що ти робиш?

— Цей сопляк мені не син! — закричав Рональд.

Чоловіки підняли Варлоса. Він був увесь у багнюці, обличчя розпухле від ударів, у синяках і крові. Та він усе ще дивився — дивився лише на неї.

Брієна ридала. Її серце розривалося від кожного удару, що діставався Варлосу. Вона не благала за себе — лише дивилася на нього.

Рональд підійшов ближче з факелом.

— Дивись, синку, — злісно прошипів він. — І любуйся.

Він підніс полум’я до дров біля ніг Брієни. Вогонь миттєво перекинувся на деревину, залиту олією, і спалахнув, мов живий.

Брієна востаннє підвела голову. Її погляд знайшов Варлоса серед натовпу. Не страх — лише любов і біль.

— Я кохаю тебе, сонечко… — тихо промовила вона.

— І я тебе кохаю, зіронька… — ледве вимовив Варлос.

Полум’я почало забирати її.

І тоді пролунав крик.

Ріжучий. Болючий. Такий, що розривав душу.