2 Розділ. Коли вона пішла

Варлос розплющив очі.
Він проспав усю ніч просто неба, біля візка з гнилими рослинами. Холод ранку повільно пробирався під одяг, а над ним висіло похмуре небо, затягнуте важкими сірими хмарами, ніби саме воно не хотіло бачити того, що сталося цієї ночі.

З будинку долинув крик батька.

Варлос повільно підвівся. Нога нестерпно свербіла й пульсувала болем, а в голові паморочилося, наче тіло палала прихована гарячка. Світ хитався, але він зібрався з силами й, спираючись сам на себе, рушив до дому.

Усередині все залишалося так, як і вночі. Тиша була важкою, гнітючою. Лише з його кімнати доносився плач.

Плач батька.

Варлос підійшов до дверей і завмер. Батько сидів біля ліжка, весь у сльозах, тримаючи руку матері. Вона важко дихала, кожен вдих давався їй з болем. Те, що залишилося від її обличчя, було страшним нагадуванням про вчорашню ніч — мовчазним докором, який батько не міг стерти.

Помітивши Варлоса, чоловік різко підвівся.

— Це через тебе вона в такому стані, — прохрипів він. — Краще б ми тебе ще в дитинстві в озері втопили…

Слова впали, мов каміння. Після цього батько просто вийшов, грубо штовхнувши Варлоса плечем, ніби того й не існувало.

— Синку… підійди до мене, — тихо промовила мати.

Варлос підійшов. Йому самому важко було стояти — біль у нозі ставав нестерпним, але він не показав цього.

— Так, мамо, — прошепотів він.

— Допоможи мені піднятися… треба сніданок готувати, — сказала вона, ніби нічого не сталося.

— Ні, — м’яко, але твердо відповів Варлос. — Ти відпочивай. Я сам усе приготую. Спочатку допоможу тобі, тільки не вставай, добре?

Вона кивнула.

— Добре, — тихо сказала мати й узяла Варлоса за руку.

І в цю мить він зрозумів:
цей дім більше не був місцем захисту.
Він був лише тінню того, що колись називалося родиною.

Варлос вийшов з дому й рушив полем — туди, де починалася стежка, що вела до Брієни. Кожен крок давався важче, ніж попередній, та він уперто йшов уперед, ніби саме дорога тримала його на ногах.

Раптом різкий біль прошив ногу, і Варлос упав просто на вологу землю.

— Що ж вона так болить… — прошепотів він, підтягуючи штанину.

Те, що він побачив, змусило серце стиснутися. Укус пацюка загноївся, шкіра навколо почорніла й опухла, а вище коліна тягнулися тонкі, болючі ранки, немов сама хвороба повзла вгору його тілом.

— Що це таке, дідько… — тихо вимовив Варлос.

Він насилу підвівся. Біль пульсував у кожному русі, але думка про матір була сильнішою за страх. Вона потребувала допомоги. І він не мав права зупинитися.

Нарешті Варлос дістався будиночка на околиці селища. Він постукав у двері, намагаючись стояти рівно. За мить йому відчинила жінка зі світлим, майже сріблястим волоссям — мати Брієни, Родріга.

— Рада тебе бачити, Варлосе, — тепло промовила вона. — Ти до Брієни?

Вона давно знала про їхні стосунки й завжди зустрічала його з доброзичливістю.

— Так… — кивнув він. — Мені потрібна ваша допомога.

Родріга уважно подивилася на нього.

— Щось сталося? Ти виглядаєш дуже хворобливо.

— У моєї матері сильні опіки, — сказав Варлос, і голос його трохи затремтів. — Вона ледве дихає.

— Мені дуже шкода… — співчутливо промовила Родріга. — Що з нею сталося?

— Я не хочу про це говорити, — тихо відповів він. — Просто… допоможіть, будь ласка.

Жінка кивнула, не ставлячи більше запитань.

— Гаразд. Зараз я приготую мазь і настоянку. Брієна піде з тобою й усе зробить.

Вона рушила до столу, збираючи трави, швидко й упевнено, наче робила це вже сотні разів.

— Брієно! — гукнула Родріга. — Варлос прийшов!

Брієна з’явилася майже одразу. Вона вибігла з дому й, не кажучи ні слова, обійняла Варлоса. Він відчув її тепло — таке знайоме й таке потрібне.

— Що з тобою? — стривожено запитала вона, відступаючи на крок і вдивляючись у його обличчя. — Ти весь блідий…

— Усе добре, — збрехав Варлос, намагаючись усміхнутися. — Спав на вулиці… трохи застудився.

Брієна не виглядала переконаною, але промовчала.
І лише її очі видали страх, який вона намагалася приховати.

Родріга винесла глиняну мисочку з густою маззю та невеликий флакон із настоянкою. Її рухи були швидкими, але в погляді з’явилася тінь тривоги.

— Ось, — сказала вона, простягаючи їх. — Брієно, ти знаєш, що з цим робити.

— Так, мамо, знаю, — кивнула Брієна й подивилася на Варлоса. — Ходімо.

Вони рушили тією ж стежкою, що вела до його дому. Повітря здавалося важчим, ніж зазвичай, ніби саме селище затамувало подих. Кроки лунали приглушено, а небо над ними повільно темніло, хоч день ще не встиг згаснути.

І раптом тишу розірвав дзвін.

Глухий, настирливий, такий, від якого холонуло всередині.

— Чума! — роздався крик старости. — У нашому селищі чума!
— За можливості не виходьте з домівок! Чума!

Він біг вулицею, шалено б’ючи в дзвін, і кожен удар відлунював у грудях, мов передвісник біди.

Брієна різко зупинилася. Її пальці стиснулися на рукаві Варлоса.

— Звідки… звідки їй взятися? — прошепотіла вона, озираючись.

— Я… я навіть не знаю, що це таке, — зізнався Варлос, і в цю мить вперше відчув справжній страх.

Брієна зблідла.

— Це жахлива хвороба, — швидко заговорила вона. — Її приносить Ноктюрнал… злий бог ночі й мору. Але чому зараз? Чому саме до нас?..

Вона подивилася на Варлоса так, ніби шукала в ньому відповідь.

— Може… — глухо мовив він, — ми йому просто набридли. От він і вирішив позбутися нас.

І в ту ж мить різкий, нестерпний біль знову вдарив у ногу.

Варлос скрикнув і впав, немов хтось вибив з-під нього землю. Його тіло скрутило, дихання збилося, а біль розтікався хвилею, ріжучи зсередини.

— Варлосе! — закричала Брієна, підхоплюючи його, щоб він не вдарився об землю. — Що з тобою?!