1 Розділ. Ніч, що зламала все

Гуркіт у двері вирвав Варлоса зі сну. Він спав після ще однієї безсонної ночі, важкої й тривожної, немов сама темрява не хотіла відпускати його думки. За вікном панувала похмура погода: сірі хмари щільно затягнули небо, майже не залишаючи місця для сонячних променів, які марно намагалися пробитися до землі.

Варлос повільно підвівся з ліжка, коли раптом з-за дверей пролунав різкий крик батька, що змусив його здригнутися.

— Варлосе, вставай, ледацюго! Поїси — і гайда до роботи! — вигукнув батько грубим, нетерплячим голосом.

Варлос важко зітхнув. Він не переносив на дух допомагати батькові на полі — земля й монотонна праця ніколи не знаходили відгуку в його серці. Його душа завжди тягнулася до лісу, до тиші між деревами, до полювання, де кожен крок і кожен подих мали значення. Та вибору в нього не було.

— Я вже встаю, батьку, — озвався Варлос у відповідь, приховуючи втому й роздратування в голосі.

Дивлячись у вікно, Варлос знову важко зітхнув. Знову доведеться працювати під дощем — ця думка глухо прогриміла в голові. Сіре небо тиснуло, обіцяючи холод і вологу. Та інша думка, тепліша, не давала опустити рук: чим швидше настане вечір, тим швидше він зможе зустріти Брієну. Промовивши це подумки, ніби заспокоюючи себе, Варлос рушив одягатися.

На кухні його вже чекали. У сім’ї Варлоса було заведено снідати разом, але ці спільні ранки давно перетворилися на сіру рутину. Всі сиділи мовчки, не відводячи поглядів від тарілок, наче боялися підняти очі й побачити одне одного по-справжньому.

Раптом батько перевів погляд на матір.

— Дуже смачно, люба, — промовив він з ноткою сарказму, намагаючись надати цьому мовчанню вигляду сімейних посиденьок.

— Дякую, любий, — відповіла мама, натягуючи посмішку, яка чуть не торкалася її очей.

На це було важко дивитися. Цей тихий, беззвучний цирк тривав уже багато років — здається, цілу вічність. Варлос знав: так було майже двадцять років, відколи в цьому домі зникла щирість.

Після сніданку вони почали збиратися. Взяли все необхідне для землеробства й вирушили на грядки. Там на них чекав майже зогнилий урожай — видовище, що безжально добивало батька.

— Що ж це коїться з усіма рослинами?.. — пробурмотів він, ніби сам до себе. — Ми ж не переживемо цю зиму… Нічого не родить. Просто нічого…

Варлос хотів його підтримати, сказати бодай щось, але зрозумів: іноді мовчання — єдине, що не ранить ще більше. І раптом батько ніби прийшов до тями, випростався й промовив уже твердіше:

— Як би там не було, є ще здорові плоди. Тож давай приберемо все гниле й залишимо хороше. Гаразд?

Він подивився на Варлоса з тією ж самою натягнутою посмішкою.

Вони працювали майже в тиші. Земля була волога, липка, багнюка чіплялася до одягу й рук. Втома повільно накочувалася, і Варлос більше не зміг стриматися.

— Батьку… у вас з мамою щось сталося?

Батько не підвів очей.

— Ні, Варлосе. Все добре. Продовжуй працювати, — відповів він коротко й холодно.

— Відколи я себе пам’ятаю, ви ніколи не сварилися… — Варлос різко підвів голову, і в голосі його прорвався біль. — Ви просто… беземоційно співіснували.

Слова вирвалися самі, важкі й гіркі, ніби він давно носив їх у собі.

— Варлосе, синку, я ж кажу тобі — працюй, — твердо відрубав батько.

У цю мить з неба почав накрапати дощ. Краплі спершу були рідкі, нерішучі, але швидко перетворилися на холодний рівний потік. Минуло вже кілька годин, а вони все ще стояли на полі. Батько, наче не помічаючи ні втоми, ні вологи, кинув:

— Нічого, трохи промокнемо. То ж нічого, чи не так?

— Так, батьку… це нічого, — тихо відповів Варлос.

Він вагався мить, а тоді зібрався з духом:

— Можна я сьогодні після роботи піду на полювання?

Батько скосив на нього погляд.

— Знову? Ти ж майже щодня ходиш на те полювання і останнім часом нічого не можеш вполювати. Який тоді сенс?

— Лук у мене зараз у поганому стані… — додав Варлос із сумом.

— То полагодь його. А тоді йди, — сухо відповів батько.

Ці слова вдарили болючіше, ніж Варлос очікував.

Коли робота нарешті скінчилася, вже майже стемніло. Вони повернулися з городу змучені й мовчазні. Батько зайшов до комори й почав щось перебирати. Мати ж тихо підійшла до Варлоса.

— Я там воду підготувала, — прошепотіла вона. — Умийся… і так, щоб батько не бачив, біжи.

Варлос здивовано глянув на неї.

— Мамо, куди бігти?

— Як куди? — вона всміхнулася. — На своє полювання.

— Мамо… — почав Варлос, але вона не дала йому договорити.

— Коханню не варто чекати, — з теплом промовила вона. — Біжи і проведи з нею час, насолоджуючись кожною секундою.

— Але звідки ти знаєш?.. — розгублено запитав Варлос.

— Я вже не перший день бачу, яким щасливим ти повертаєшся після полювання, — відповіла мати. — Це важко не помітити.

— Дякую, мамо! — вигукнув Варлос. — Я ненадовго!

Він швидко побіг умиватися, а серце в грудях билося вже не від утоми, а від передчуття.

Щойно Варлос привів себе до ладу, він одразу ж вилетів на двір і побіг полем у бік озера. Ноги самі несли його вперед, серце гулко билося в грудях — він знав, що запізнюється. Трава чіплялася до штанів, волога холодила шкіру, та він не зважав. Думки були лише про одне.

Коли він добіг до краю поля, Варлос побачив її.

Вона спокійно сиділа на пристані озера. Світла, мов місяць, сукня ледь торкалася води, а біле, як сніг, волосся спадало вниз м’яким водоспадом. Брієна бовтала ногами в прохолодній воді, і місячне світло відбивалося на поверхні озера, огортаючи її тихим сяйвом. У цю мить вона здавалася нереальною — ніби видінням, що могло зникнути, варто лише моргнути.

Варлос, весь у траві й землі, вибрався на берег і підійшов до неї навшпиньки. Серце калатало так голосно, що здавалося — вона ось-ось його почує. І тоді він різко вигукнув, схопивши її за плечі, ніби збираючись перекинути у воду: