Четверта глава

Як так! Мій друг! Той хто не полишав мене відколи я себе пам'ятаю! Той хто жодного разу не покинув мене в біді! Той хто був моєю невід'ємною частинкою відколи я себе пам’ятаю! Той хто вірив в мене, втішав мене, безумовно любив! Де ти?

Думки дівчини скакали як зайці при небезпеці...де він може бути? Можливо помчав відшукати інші мітки? Але чому тоді я не відчуваю зв'язок? Пусто... наче нічого взагалі ніколи не було...Можливо я затягла його до вирви коли шукала слід чаклуна? Ні...ТАМ його не було...

     Захарич! Тобі потрібно повертатись до груші! Розпитай її все що вона пам’ятає...особливо за вітер..

Промовила Марися прийшовши трохи до тями. Вона сиділа на колінах, впершись руками у беріг озера і не підводячи голови після бурі ридання звернулась до Остаповича: 

    Від сьогодні ти відправишся до живого джерела і будеш його охороняти денно і ношно! Це не прохання...

Дівчина миттю підвела погляд на Водяного і її карі очі потьмарило льодова порось..

Остапович навіть не муркнув.. без вагань розвернувся та пірнув у темряву озера. Тут було не до сперечань та вагань. На кону було життя усіх жителів тих хащів. 

Захарич, що до того мовчав, спитав:

     Марисю! Що робити з цим цуциком? 

І він підніс ближче до поглядів присутніх дитину у клітці.

  Русалки зашепотілися. Дівчина подивилась на дитинча нічого не розуміючи поглядом.

    Дівчата, ви його знаєте? Може бачили? Чи чули де пропадав мале дитинча?

Русалки переглянулися та замотали розпущеними косами що ні...не знаємо.

   Не можу зараз докумекати...Настуня піджени мій пліт.

Сказала Марися,  а сама вже рукою потяглась до сили Матінки землі...

Поки русалка пхала попереду себе пліт на якому приплевла сюди дівчина, вона вже начарувала з під землі довжелезні зелені лози, які самі потяглися і сплутали дитину наче оповили у подолину. Маля не могло навіть пальцем поворухнути. Захарич бережно поклав його на пліт а Марися промовила до Настуні: 

    Достав його до моєї повітки...звідти він не втіче а болотяники за ним доглянуть. 

Русалка попхала пліт до хатини Лісової господарки, захарич вже рушив у бік старої груші де все сталось а Марися все ще сиділа навколішки на бережині озера і не знала що робити далі...

Вже давно насунулися сутінки а в неї не було сил просто навіть підвестися..

Лася шепотілася з русалками поосторонь від дівчини не наважуючись перервати її спокій.

  Що далі...? Друже де тебе знайти...? Промовила вона в порожнечу.

Невдовзі повернулась Настуся.

  Марися давай я тебе додому довезу? Ластівця ж нема...

Сказала і напружилась, зрозумівши що ляпнула.. 

Але дівчина лише прошепотіла: ..добре...

З велим зусиллям перебравшись на кусень кори який слугував плотом і лягла заплющивши очі...дозволяючи русалці керувати її рухом. 

За весь хлях до дому жодна з дівчат не порушила тиші. Одна була у смутку і темряві а друга занадто поважала спокій першої.

 Лісова господарка, ступивши на тверду землю біля своєї хатини, навіть не піднімаючи голови та не зважаючи ні на що довкола, попрямувала до ліжка. Не роздягаючись, вона лягла та невспівши закрити очі, миттево перейшла в стан Лісового Духа. 

Лася, яка наздоганяла подругу своїм ходом, підбіраючись вспіла лиш мельком побачити зникаючий в далені дух. Не всилах більше наздоганяти Марисю, звіреня прошмигнуло до хати та скрутившись калачиком на грудях сплячої дівчини, важко здохнуло і заснуло. 

   Бентежиний дух сплячої господарки лісу цілісіньку ніч ганяв обшукуючи кожен закуток своїх угідь. Вже дуже давно так ретельно вона не обшукувала кожне дерево і навіть під пеньками. Це була важка ніч для жителів лісу... Кожному довелося сполохатися і шукати прихистку де інде. Дівчині було не до чемностей і не до чужого спокою...її дух не міг знайти свого друга...

   Коли Марися підлетіла до ожившої груші Захарича там вже не було. Вирішивши не витрачати час даремно вона полетіла обшукувати далі але на цей раз це було місце де Лісовик знайшов дитину.

  У цій місцині на деревах і дивлячись з верху нічого підозрілого видно не було.  Не виявивши навіть тої ями, дух мусив літати над самісінькою землею, що виглядало ну дуже дивно...

  Ось воно... трохи у сторону...гнітюче відчуття чогось чужого та потаємного..

Підлетівши ближче, дух спустився у чорну діру ями, де на дні, майже через кожен лікоть, стояли коли затесаними кінцями до неба. Звичайна яма..така яку селяни звичайно риють на відлов вовків біля поселень. Хіба що тільки на дюжину локтів глибша.

  Де..? Звідки це таке знайоме відчуття небезпеки? 

Звичайна яма. Звичайні коли. Звичайне коріння звисає зі стін.. Ось воно! Коріння! Але ж я не зможу зараз...Мені треба повернутись сюди вдень...

  Не випробовуючи більше долі, лісовий дух помчав шукати свого Захарича. 

Здіймаючись над темним, сплячим лісом дух дівчини підняв погляд до зоряного неба.. Тисячі мерехтливих вогників, спокон віків ззираючих на цей грішний світ, кинулися у погляд не даючи відвести очей... 

Здається хтось казав її що то душі усіх наших рідних, чекають коли ми здіймемося до них на небеса...Цікаво хто це їй казав?

 Зорі мерехтіли та переливалися то наближаючись то віддаляючись.. затягуючи у свій незвичний танок, так можна і забути хто ти і що ти.. Вночі ліс жив своє життя. Цвіркуни співали свої трелі, то тут то там їм підспівували солов'ї.  Життя невпинно продовжується..

   Ще мить і краєм ока лісовий дух вихоплює чужий, потойбічний погляд між зірок..лишень одна мить, але цього достатньо щоб зрозуміти - хтось підлягає за нею...

  Невпинне блукання не може тривати вічно...тим більш почала наростати внутрішня тривога...щось десь сталось.

Нічна прохолода вже почала осідати краплинами роси на навколишній ліс коли дух Марисі підлітав до своєї хатини. 

 Перш що кинулося у очі це ререполох на тому крапку зтвердої землі де стояла хатина. Лася пересувалась по ньому з такою швидкість що тільки хвіст мелькав.  Болотяники рискали по всьому болото піднімаючи та заглядаючи під усі кочки. Дітвора болотяників вибираючи напів голови то тут то там тільки казали : " тут також немає.." та знов пірнали.