Перша глава

Стояла неймовірна спека. 

Літнє сонце, посеред неба, випалювало з рослин усю вологу. Травичка, яка була зелена і соковита, стала в'яла і тьмяна. Усе живе поховалось у затінок і навіть спритні горобці не співали своїх пісень. Здавалося навіть, що такий рятівний вітерець, у цю спеку, також заховався у ліс і дрімає десь під дубом. 

Жарке вдалось літо. 

Даринка, прибігши з річки, хутко сховалась у тіні старої берези і почала розвішували випрану білизну на мотузок,  натягнутий від дерева до стріхи ґанку. Спідниця, яка змокла під час прання, вже майже висохла і не сплутувалась між ніг. Але від швидкості молодої дівчини, яка намагалась як най швидше виконати свою роботу -  змокла рубаха. Вчепивши останню скатертину, дівчина стала - руки в боки і відпочиваючи поглянула на навколишню природу. 

Подивитись було на що! 

За невисоким парканом, око падало на беріг річки, яка широкою смугою, пролягала повздовж села і губилась за молодим підліском березової рощі. Чистенький беріг, на якому де не де, піднімались кущики верболозу. Спокійна гладь самої річки, рівна і недоторкана, немов дзеркало. Лише з іншої сторони вкрита широким лататтям. За річкою безкрає поле, де різноманіття трав дозволяло випасати скот до самої осені. А там, де око не може вже відрізнити небо від поля, простирається темна полоска, старого як цей світ, лісу. 

Дівчина перевела очі на тоненьку смужку з дощечок на річці. Місток, що зробив їй тато, для прання. Довгий, майже до самого русла. З такого і прати зручно і стрибати не лячно, що завжди і робила дівчина. Але не сьогодні. Сьогодні незрозумілий смуток стояв комом у горлі і не хотів нікуди зникати. Не хотілось нічого - ні веселощів, ні роботи. Здавалось навіть що в очах стоять сльози. Наче все добре і робота пороблена, і ні з ким не лаялась, а в грудях збентеження. З чого б це? 

Даринка повернулась і рушила до хати. Аж раптом в голові запаморочилось. Щоб не впасти вона сперлась об стіл, що стояв під березою і слугував їдальнею на літо. Заплющівши очі, вона спромоглась вирівняти дихання. Постояла, подихала. Наче відпустило. А розплющівши очі... взагалі перестала дихати. Жах, морозом по шкірі, пройшовся по всій спині і застиг там де серце. Здалось, що і воно зупинилось. Щоб наступної миті застукати з неймовірною силою. На самій стежці, що вела до ґанку, дівчина побачила, чорний як сама ніч, силуєт жінки без обличчя. Він просто стояв і дивився на неї. З переляку, вона знов заплющіла очі а коли відкрила вже нікого не було. Лише жах, який оселився всередені і нікуди не хотів зникати. Що ж за день - то такий? Посеред білого дня такі видіння, не до добра то... 

Даринка присіла на лавку біля столу, намагаючись заспокоїтись. Ось зараз поседить і все буде добре. Тільки трішечки серце відпустить і вона займеться своїми справами. 

У цю мить, непоміченою, чорною стрічкою, з під порогу, коло дверей, виповзла стара гадюка. Саме під ноги дівчині, яка не бачила що її підстерігає. Зміюка вже напружилась, в очікуванні миттєво вжалити свою жертву, як поперед неї з'явився лісовий дух і сказав:

-Не смій! - злісно зиркнувши на духа, вона зашепіла:

-Ззззаавждиии... вонаааа... всссспіває. - той не звертаючи уваги на злякану дівчину, яка його вже не бачила, суворо гиркнув зміюці:

-Геть! 

Підколодна була стара і розумна, добре знала що прирікатися з лісовим духом, собі дорожче. Отже вона тільки хвостом мелькнула у високій траві і зникла. А там дух вже і не чув, як вона спланувала ще одну спробу. 

Лісовий дух, впевнений що його не ослухаються, кинув на молоду дівчину останній погляд: " Справна дівчина, гарна і працьовита. Виросте розумничкою... моя дон... моя хто?... І чого моя?... Що я взагалі тут роблю? "

Повернувши у сторону старого лісу, дух вітерцем змив у гору, понад молодими березами і зник. 

Ліс, який здавався тихим і сонним, був наповнений своїм потаємним життям. 

Пролітаючи над невеликою галявиною, дух почув шепіт дубів: " Припини... поз'їдали... молоді деревця".

Різко повернувши вітром навколо старого ясеня, дух підлетів до молодого гаю, який тільки но почав тягнути гілля до сонця.

-Ах ви ж не слухи!....Ах ви ж сіроманці - розбійники! Все бачу! Тепер зимові шуби останніми отримаєте! 

Молоді зайці, які неочікувано, були застигнуті на гарячому, понурили очі і позвісили вуха:

-Пробачте, пані лісовий дух! Невтримались. Більше не будемо! 

-Ой...ви подивіться... а співають то як, в один голос! Напевно репетирували? 

Зайці кинулись навтьоки, впевнені у тому що тепер вже точно зимові шуби отримають самі останні. Лісовий дух слів на вітер не кидає! 

З доброю посмішкою, подивившись у слід зайченятам, дух схилився над пошкодженими деревцями і зашепотів:

-Матінко Земле, силою Роду, думкою лине водиця жива, те що скалічене, зі світу згублене, най відновиться життя! 

У ту ж мить понурені гілочки, яким не вистачало живильного соку, потягли наче рученята до сонця, зелені листочки. Там де зайченята повигризали молоду кору, почало затягувати ще не сірою, але вже і не зеленою шкірою. Ось так! Наче нічого і не було. Треба нагадати Лісовику Захаричу, щоб перегнав цьогорічний молодняк зайців, ближче до гір і подалі від молодого гаю. Там якраз треба хащі прорідити. Та і сіроманців там поменшало. Треба розібратися куди вони поділися. 

-Та знає та стара коряга, знає... та не вспів... - почувся тоненький голосок Ласі, яка невідомо як встигала бігати за духом по землі і деревам. Йой...це було сказано вслух?

-Фуууух... наздогнала! Захарич знов лісорубів чужих погнав. От і не вспів за зайцями услідкувати. 

Вона видерлась на гілку дуба, яка була на рівні обличчя духа і розтяглася відпочиваючи. 

Звісно-ж чужі лісоруби! Свої місцеві усі знають, що просто так віковий ліс ніхто рубати не зможе. Лише з дозволу Лісового Духа можна зрубати скалічене, або вже не живе дерево. А як без дозволу - то самі винні! 

Зашумував невдоволений вітер. Захиталось гілля старих дубів, що стояли колом по межі галявини, ховаючи її від негоди. Невдоволений дух, стрімголов помчав туди, де відчував обурення свого Лісовика.