Розділ VII. Війна

Лютий. Березень… 2022

     А далі…настала справжня війна. Не такої боротьби я хотіла, не таких історичних баталій чекала. Те, що мало тягнутися роками…обірвалося. Мільйони нас померли о 5 ранку 24 лютого, і тоді ж відродилися неначе жар-птиці. Настало пізно для боротьби всередині. Тепер це бій цивілізацій. Тепер немає ілюзій, тепер вибір має тільки два варіанти: бути чи не бути.

     Я помирала від страху, я плакала на підлозі від втоми. Війна відібрала цілі роки щастя. Ніхто не поверне нам нашу весну і наше літо. І навіть після її завершення вітер буде розносити пісню смутку. Ми прокинулися не від променю сонця, а від тривоги. Страх забрав у нас завтра. Тепер життя скоротилося до одного дня, і ми стали жити як комахи. Кожного вечора ми помирали, і кожного ранку вчилися жити знову. Бо ти ніколи не дізнаєшся, що таке життя поки не настане війна. Навколо тебе ходить смерть, а ти так хочеш жити. Ти думками приводиш аргументи чому тобі ще рано вмирати. Але нашій війні вже багато місяців, і ми змирилися з тим, що смерть стала частиною нашого життя. Людина звикає до всього. Десь глибоко в душі я відчувала, що буде війна. І можливо, я видихнула трішки, зовсім трішки з полегшенням, війна у нас не з нашими людьми, ми не доводимо чия релігійна ідеологія правильна, ми не ділимо країну на частини. Війна у нас з тими з ким була завжди. Просто ми досить довго воювали словами, а тепер летять бомби, вмирають люди. Тепер смерть стала статистикою. Напевно, ці тисячі людей заслужили Рай, а хтось і Пекло. Я просто не знаю, що думати про смерть. І як думати, щоб не втратити себе, не впасти у відчай.

     Нічого не ясно, всі знають про війну і хто почав перший, але політика має свої правила гри…навіть коли війна. Ми платимо життями, а закордоном збираються комісії і вирішують… Нажаль, однієї смерті не достатньо, для важливості вони хочуть, щоб було їх тисячі… Уваги варті лише тисячі смертей? Але одна смерть це вже трагедія. Смерть одного це все одно смерть, і біль одного це біль мільйонів.

     Чому досі існують війни? Бо ми досі ділимо себе на вищих і нижчих. Бо ми досі граємо в расизм. Чому? Бо ми вбили собі в голову, що маємо право судити інших людей. Для чого? Ми такі кмітливі, розумні? Хто дав нам це право втручатися в чуже життя і вказувати як жити? Хто??? Чому мої настанови мають бути правильними? Я пуп землі? Я Бог? Не боги ми, а егоїсти. От тому і досі тривають війни. Хтось вирішив, що чиєсь життя менш цінне ніж його. І як би ми не хизувалися «цивілізацією»…ми досі аборигени. Ділимо людей за племенами і радіємо зі смерті інших, бо він з протилежного берегу, от якби він був з мого, то його смерть була б трагедією. Але смерть, це трагедія завжди!

     Ми дурні люди. Хто сказав, що шкільна освіта і вища дали нам якісь надсили? Може ми і вивчили табличку множення чи знаємо в кого двухкамерне серце, але це не прибавило нам розуму і розсудливості. Ми досі не вміємо думати! А треба думати! Завжди треба думати!

     А ми українці маємо жити, у нас немає іншого варіанту. І жити на своїй землі. Бо я знаю, ви її вже полюбили. В Європі добре, але плакати хочеться коли чуєш слово «Україна». І ти будеш плакати коли потяг перетне кордон. І наче схожа місцевість, але ти знаєш, що тепер це вже дім. Тепер, кожен українець зрозумів, що можна втратити будинок, але це не трагедія, бо набагато страшніше втратити дім в 603 тисячи з гаком кілометра в квадраті.

     Я вірю в те, що навіть в такі темні часи ми не забудемо, що ми люди. Ми не забудемо хто ми. І після перемоги кожен буде пам’ятати як важко вона далася, і що ніякі скарби не варті того, щоб забути, забути якої ти крові та ідеалів.  Тепер ми не з Заходу чи Сходу. Тепер ми з України і всі міста рідні, шкода, що кров війни обвінчала нас.

     Але це вінчання стало священним. Бо порізи часу кожного разу будуть нагадувати нам, що для нас життя, воля, свобода. І чому наше серце б‘ється.

     Я не маю точних відповідей, я ж не Бог, і не мені виносити вердикт: чи варті ми мати свою землю. І не мені кричати в небо: чому це з нами сталося?!

     Може щоб ми прокинулися? Може, щоб полюбили? Пробачили? Переоцінили? Прозріли? Перестали бігти за ілюзіями щастя, і нарешті побачили, що дійсно варте життя?

     Кожен в цій війні знайшов для себе твердження, і попрощався зі шляхом, який був до цього.

     Я проста людина. Мої думки не завжди райдужно-оптимістичні, я теж падаю духом. Ніхто не казав, що життя має бути легким. Кожен проходить ті стежини, які варто пройти, бо так ми слідуємо своїй Долі. Так стаємо краще. Проблема - це межа, і ти на кордоні своєї зони комфорту. Але, щоб вирости треба вийти. Героїчні вчинки виринають лиш в невідомій місцині, коли ти ризикуєш всім чим є.

     Війна не розчарувала мене, і не кинула у прірву. Вона показала, що ми вже готові стати собою. Показала, що нарешті, ми можемо намалювати контури Незалежності, а головне збагнути, що це дійсно значить. Я живу в часи, які хотів побачити кожен наш предок, невільний українець.

     І навіть якщо немає чітких орієнтирів і бачення завтра, навіть якщо твоє тіло ломиться від втоми, а серце відчуває страх, тугу і тисячі інших йойків... моя душа відчуває, що настає Епоха Нових Початків. Українці прокинулися од Тисячолітнього Сну. Хто зможе поневолити тих, хто точно знає якого він роду і де його земля? Ніхто. Вже ніхто.

     Чому? Бо усвідомлюючи своє коріння, ти не станеш рабом чиїхось байок. Ти не бігтимеш за оманливістю, бо знатимеш, що життя вимірюється не капіталами, не славою чи визнанням. Бо, життя це не марафон за звання кращого. Час покаже, що ці ілюзії тлінні. І ти зрозумієш, що дійсно щасливий той, хто має Важливі Спогади. Бо там в старості, лежачи на ліжку ти будеш перебирати в думках архів свого життя. Що ти скажеш після останнього кадру? Чи усміхнешся з насолодою, і зізнаєшся собі, що життя прожив на повну і зробив все, що зміг? Чи признаєшся собі, що незважаючи на незгоди, перешкоди, страхи, розчарування і не досконалість світу ти зміг знайти щастя і був щасливим? І що твоє життя мало сенс. Ти відкривав для себе світ і допоміг сотням інших теж стати краще! І ти точно знатимеш, що саме рідна земля наспівуючи тобі свої символи, образи, значення зробила тебе спроможним кожен подих прожити вільно. Бо земля це не пил під твоїми ногами. Рідна Земля – це поклик, це причини, що живлять твою душу. Це те як ми бачимо все навколо себе. Це відчуття єдності з іншими людьми коли ви співаєте пісні і вони роблять вас одним цілим.